Того літа сонце, здавалося, розгнівалося на людей. Воно випалило степи, перетворивши зелені трави на сіру куряву, і випило річки до самого дна. Земля потріскалася, роззявивши чорні вуста у німому крику про допомогу, а птахи падали на льоту, не маючи сили змахнути крильми.
У невеликій хатині під соломою, що посіріла від пилу, жив чоловік на ім’я Максим. Був він працьовитий, як віл, і добрий до всіх людей. Але прийшла в його дім біда, страшніша за посуху.
Двоє його діточок, Іванко та маленька Марічка, злягли від невідомої хвороби. Вони горіли у лихоманці, метаючись у сні, і з кожним днем танули, наче воскові свічки. Лікарі лише розводили руками, шепочучи, що немає ліків проти цього вогню, а знахарки відводили очі, не в силах допомогти.
Максим, знесилений безсонними ночами, сидів біля ліжка дітей, стискаючи їхні гарячі долоньки. Серце його рвалося на шматки від безсилля.
І однієї ночі, задрімавши на мить, сидячи на долівці, почув він дивний голос. Чи то вітер прошелестів у комині, чи то сама Земля прошепотіла: "Не шукай ліків у зіллі, шукай життя в глибині. Там, де камінь найтвердіший, б’ється серце моє..."
Прокинувся Максим, наче його хтось штовхнув. Вибіг на подвір’я, вдивляючись у зоряне небо, і відчув дивний, непереборний потяг. Ноги самі понесли його на край городу, до старого, сухого яру, де ніколи нічого не росло, окрім колючого терену.
– Тут, – прошепотів він, відчуваючи, як по спині пробіг мороз, незважаючи на задуху.
Схопив Максим лопату і почав копати. Сусіди, побачивши його вранці, крутили пальцем біля скроні.
– Здурів Максим від горя, – шепотіли вони. – Там же камінь суцільний! Там зроду води не було! Краще б з дітьми прощався, ніж землю дурно мучив.
Але Максим не слухав. Він копав, зціпивши зуби, не відчуваючи ні болю в м’язах, ні кривавих мозолів на долонях. Земля була тверда, мов залізо. Лопата дзвеніла, викрешуючи іскри, але чоловік, витираючи солоний піт, що заливав очі, вперто йшов углиб.
День змінився ніччю, а ніч – знову днем. Максим почорнів, схуд, очі запали, але він не зупинявся. Перед його зором стояли обличчя дітей – бліді, змарнілі. Він знав: якщо зупиниться – вони підуть назавжди. Однак віра у порятунок давала йому сили, яких не мала б звичайна людина.
На третій день лопата вдарилася об величезну кам’яну плиту. Максим упав на коліна, важко дихаючи. Руки тремтіли, в очах темніло. Здавалося, це кінець.
– Невже дарма? – прохрипів він, підводячи очі до неба. – Господи, не для себе прошу!
Зібравши останні краплі життя, він схопив важкий лом. Підняв його над головою і, вклавши в удар весь свій біль, всю любов і всю надію, вдарив по каменю.
Тріснула плита з гуркотом, наче грім ударив. І з тієї тріщини, виблискуючи сріблом у промінні сонця, забив струмінь. Це була не просто вода. Вона світилася зсередини м’яким, блакитним сяйвом і пахла озоном після грози.
Максим, плачучи і сміючись водночас, зачерпнув води у глечик. Вона була холодна, аж зуби ломило, і чиста, як сльоза.
Він біг до хати, не чуючи ніг.
– Пийте, рідні мої, пийте, – шепотів він, підносячи глечик до потрісканих вуст дітей.
Ледве зробивши ковток, Іванко розплющив очі. Жар, що спалював його тіло, миттєво згас, поступившись місцем здоровому рум’янцю. Маленька Марічка, випивши води, глибоко зітхнула і вперше за тиждень усміхнулася.
Хвороба відступила, змита Живою водою, яку батько здобув із кам’яного серця землі своєю вірою та працею.
Чутка про диво розлетілася миттєво. Люди йшли до Максимової криниці звідусіль. І дивна річ: вода в ній ніколи не висихала, навіть у найбільшу спеку. Вона зцілювала рани, повертала сили старим і дарувала радість сумним.
Але старі люди казали: вода ця цілюща не тому, що з глибини йде, а тому, що змішана вона з потом тяжкої праці та сльозами щирої батьківської любові. А така суміш сильніша за будь-яку смерть.