Колись давно, коли ліс ще вмів говорити з вітром, гриби не були просто їжею. Це був веселий, гомінкий народець маленьких лісових гномів. Вони носили яскраві жупанчики – червоні, сині, золоті – і нікого не боялися.
Гриби-гномики дружили з людьми. Коли жінка приходила по ягоди, вони самі вибігали на стежку, знімали капелюхи й віталися: "Добридень! Візьміть нас до кошика!". Вони знали: їхнє призначення – годувати світ, і робили це з радістю.
Але люди змінилися. У їхні серця заповзла жадібність. Вони перестали дякувати лісу. Приходячи до діброви, вони вже не просили, а брали силою. Почали рвати гриби з корінням, розриваючи їхні ніжні підземні мережі, топтали малих діток-грибочків важкими чобітьми, копали ногами тих, хто здався їм "поганим".
Застогнав лісовий народ.
– Ми гинемо! – плакали маслюки й сироїжки. – Люди не мають поваги!
Тоді скликав усіх Цар Боровик – найстаріший і наймудріший з гномів. Він насупив свої густі брови, стукнув палицею об мох і сказав:
– Годі! Якщо люди не шанують нашої доброти, вони не побачать нашої краси. Віднині ми оголошуємо велику гру в хованки!
За наказом царя всі гриби скинули свої яскраві шати.
– Ти, Лисичко, – сказав Боровик, – одягай жовтий плащ, як опале листя берези. Ти, Підберезник, бери сіру свиту, як кора дерева. А ви, білі гриби, натягуйте капелюхи кольору старої глиці й ховайтеся під ялинками!
З того часу грибний народ став невидимим. Вони стоять тихо, затамувавши подих, накрившись листочком або гілочкою. Вони грають із людьми: "Знайди мене, якщо зможеш!".
І людині довелося змінитися. Щоб знайти гриб, тепер треба не бігти, задерши носа, а йти повільно, дивитися пильно і, головне, – кланятися. Хочеш взяти дарунок лісу – мусиш схилити голову до самої землі. Так мудрий Цар Боровик навчив людей поваги, навіть якщо вони про це не здогадуються.