Жив собі на кутку чоловік Омелько. Язик у нього був добре підвішений, а от совість – трохи короткувата. Якось знадобилося йому дров нарубати, а своєї сокири не мав. Пішов він до сусіда Петра:
– Позич, – каже, – сусіде, сокиру на годинку. Тільки дуб сухий розвалю і зразу віддам!
Петро був чоловік добрий, дав інструмент. А Омелько, замість обережно тюкати, розмахнувся з усієї сили та й вгатив по сучкуватому пню. Трісь! – і гарне, вишневе топорище розлетілося навпіл. Залізо – в один бік, палиця – в інший.
Злякався Омелько. Замість того щоб піти й чесно сказати: "Вибач, зламав, ось тобі нове зроблю", почав він мудрувати. Приносить Петрові уламки й каже, очі вирячивши:
– Ох, сусіде! Що ти мені дав? Це ж не сокира, а біда! Поклав я її на траву, а тут – бобри з річки як набіжать! Гризли, гризли, ледве відігнав!
Петро аж рота розкрив:
– Які бобри, Омельку? До річки три версти!
– Е, то ти не знаєш! – не вгамовується брехун. – То не бобри були, то грім ударив! Я тільки замахнувся, а з неба як бабахне – і просто в топорище!
Сусід розсердився:
– Та на небі ні хмаринки! Плати за шкоду!
– Не буду! – кричить Омелько. – Ти мені зачаровану сокиру дав! Вона сама по собі скакала, з рук виривалася, поки об пень не вбилася! Це ти винен, чаклун проклятий!
Пішли вони до судді. Суддя був старий, мудрий, слухав-слухав цю нісенітницю про бобрів, грім і чари, та й каже:
– Справа серйозна. Якщо сокира була зачарована і сама зламалася, то треба її розчаклувати. Він дістав з-під лави шматок твердого ясеня і простягнув Омельку:
– Ти, чоловіче, бачив, як ті чари діяли. Тож бери оце дерево, сідай на ґанку і "чаклуй" над ним ножем доти, доки воно не стане новим, міцним топорищем. А як не зробиш до вечора – посаджу в яму за наклеп.
Сів Омелько, взяв ножа. Сонце пече, руки болять, стружка летить. Теше він, пихкає, піт очі заливає. Зробив він топорище, насадив сокиру, приніс судді й сусідові. Руки в мозолях, спина не розгинається.
– Ну що, – питає суддя, – зняв чари?
– Зняв, – зітхнув Омелько, опустивши очі. – І з сокири зняв, і з язика свого. Більше брехати не буду, бо надто важко ті байки потім руками виправляти.