Жила собі колись удова з трьома вірними синами. Та от якось вона захворіла і швидко почала сохнути.
– Мамо, може, ви чогось хочете? – питали стурбовані сини.
– Медових груш, що ростуть у горах.
Люди казали, що ті груші дуже смачні, але кожен, хто по них ходив, додому не вертався – потрапляв у лапи страшного перевертня.
– Гаразд, я принесу,– відповів найстарший син – Таро.
Узяв він кошик і пішов у гори. Іде та йде, коли бачить – на великій скелі сидить зморшкувата бабуся.
– Гей, хлопче, куди йдеш?
– У гори по медові груші. Покажіть мені, де вопи ростуть.
Бабуся йому на це:
– Не йди туди, хлопче! Там живе страшний перевертень, він тебе з’їсть!
– Ні, я піду!
Бабуся довго його вмовляла, але Таро стояв на своєму.
Кінець кінцем вона сказала:
– Ну що ж, іди. Як дійдеш до роздоріжжя, побачиш три дороги, а коло них – три бамбуки. Вибирай ту, де бамбук шелестітиме: «Шелесь-шелесь... іди».
Пішов Таро. Аж ось і роздоріжжя – три дороги і три бамбуки.
«А чи варто довіряти старій?» – подумав Таро й подався дорогою, біля якої бамбук шелестів:
«Шелесь-шелесь... не йди».
Незабаром він побачив велике болото, а на його берегах – груші, що аж угиналися від плодів.
– Чудово! – зрадів Таро і поліз на дерево. Та коли глянув униз – побачив свою тінь. І в ту ж мить вода у болоті сколихнулася, з-під неї вигулькнуло чудовисько, схоже на восьминога, і проковтнуло його.
Довго вдома чекали, що Таро повернеться, але так і не дочекалися.
– Гаразд, цього разу піду я,– мовив середущий син Дзіро.
Як і старший брат, він не послухався бабусі; пішов тією дорогою, біля якої бамбук шелестів: «Шелесь-шелесь... не йди». Він теж потрапив у лапи перевертня.
Коли й середущого брата не стало, найменший, Сабуро, сказав:
– Тепер моя черга!
Пішов він у гори і побачив на скелі бабусю.
– Куди йдеш, хлопче?
– У гори по медові груші.
– Не йди туди, хлопче. Там тебе з’їсть страшний перевертень! Вертайся мерщій додому!
Тоді Сабуро розповів бабусі, що його старші брати пропали, а вдома чекає хвора мати.
– Ну коли так, то йди. Але не забувай моїх порад,– сказала бабуся і дала йому гострий меч.
Хлопець подякував, повісив меча на пасок і рушив дорогою, біля якої бамбук шелестів: «Шелесь-шелесь... іди».
Іде він та йде, коли дивиться – перед ним річка, а по ній пливе червона чашка.
Сабуро виловив її, засунув за пазуху.
Аж ось і велике болото, а на його берегах – груші із медовими плодами.
Сабуро зрадів і вже збирався лізти на дерево, та війнув вітер, і груші заспівали:
На сході – страшно,
На заході – жахно,
На півночі – твоя тінь,
На півдні – безпечно, дзілінь-дзілінь...
«Значить, треба лізти на грушу, що на південному березі болота»,– подумав Сабуро.
Як подумав, так і зробив: видряпався на дерево й нарвав груш.
Та коли злазив, перебрався на гілку сусіднього дерева. І саме тоді на воду впала його тінь. Чудовисько як побачить її та як вискочить!
Сабуро схопив меча, що подарувала бабуся, і сіконув перевертня. Той ураз сконав.
Хлопець розпоров йому живіт і випустив своїх братів, напоїв їх з чашки болотною водою – і вони поволі ожили.
Брати повернулися додому втрьох. Почастували матір смачними медовими грушами, і вона одужала.