У сиву давнину, коли світ був молодим і повним магії, жила на узліссі дівчина на ім’я Береза. Врода її була такою, що сонце, сходячи, задивлялося на неї й забувало підніматися вище. Шкіра в дівчини була біла, наче перший сніг або квіт яблуні, а вдача – світла й лагідна. Одягалася вона завжди в біле полотно, вишите срібними нитками, і, гуляючи лісом, здавалася променем світла серед темних дубів та грабів.
Покохав Березу молодий Легіт – весняний вітер. Грався він її довгими косами, приносив до ніг пахощі степових трав, шепотів слова кохання. І дівчина відповіла йому взаємністю, обіцяючи бути вірною, як земля небу.
Але жив у глибоких, похмурих ярах, куди сонце ніколи не заглядало, злий дух – Чорний Морок. Ненавидіів він усе світле і чисте. Побачивши Березу, яка сяяла своєю білизною, він вирішив викрасти її, аби в його царстві пітьми з’явилася прикраса, або ж знищити її світло назавжди.
Одного вечора, коли Легіт полетів у далекі краї за теплим дощем, Морок виповз зі своєї нори. Розпростерши чорні крила, що затулили зорі, він, сичачи й гуркочучи, кинувся за дівчиною.
Злякалася Береза, побігла через поле до лісу, шукаючи порятунку.
– Легіте! Коханий! – кричала вона, простягаючи руки до неба. – Врятуй мене!
Але вітер був далеко. Морок насувався, його крижаний подих вже обпікав спину, а чорні тіні хапали за поділ білої сорочки. Зрозуміла дівчина, що не втекти їй. Зупинилася вона посеред галявини, притиснула руки до грудей і звернулася до Матері-Землі:
– Земле рідна! Не дай мене в полон темряві! Краще я стану деревом і вічно стоятиму тут, під сонцем, аніж згасну в підземеллі Морока!
Почула Земля благання своєї доньки. У ту ж мить ноги дівчини почали вростати в ґрунт, перетворюючись на міцне коріння. Її тонкий стан став гнучким стовбуром, вкритим білосніжною корою – такою ж чистою, як і її шкіра. Руки піднялися догори, перетворившись на віти, а розкішне волосся розсипалося зеленим листям, що затріпотіло на вітрі.
Саме в цю мить налетів Чорний Морок. Побачивши, що здобич вислизає, він заревів від люті.
– Не будеш моєю – не будеш нічиєю! – закричав він і схопив білий стовбур своїми брудними, обпаленими злістю руками.
Він стискав дерево, намагаючись зламати його, забруднити, очорнити цю нестерпну білизну. Його пазурі впивалися в ніжну кору, залишаючи глибокі рани. Він бив дерево батогом із темряви, намагаючись залишити на ньому свій знак.
Але дерево стояло непорушно. Сила Землі була в ньому міцнішою за силу зла. Морок, обпікшись об чистоту Берези, відсахнувся і, проклинаючи все живе, зник у своєму яру.
Але сліди його дотику залишилися.
На білосніжній корі красуні-Берези навіки закарбувалися чорні горизонтальні смуги – відбитки пальців Чорного Морока, сліди його брудних обіймів, які так і не змогли зламати світлу душу.
Повернувся Легіт, побачив свою кохану, що стала деревом, і гірко заплакав. Він і досі, прилітаючи навесні, ніжно перебирає її віти-коси, вибачаючись, що не встиг врятувати. А Береза стоїть, горда і світла, і її чорні смужки – це нагадування всім: навіть якщо зло торкнеться тебе своєю чорною рукою, воно не здатне змінити твою світлу сутність, якщо душа твоя чиста.