Колись давно, коли світ був ще юним, квіти хоч і цвіли барвисто, та не мали в собі солодощів. Вода в ріках була холодною, трави – гіркими, а життя людей – прісним і сумним. Не було чим втішити дитину, що плаче, чи зігріти серце старому взимку.
Жила тоді маленька Бджілка. Була вона невтомною трудівницею, щодня літала від квітки до квітки, шукаючи бодай краплину радості, але знаходила лише прісну воду. Засумувала Бджілка, дивлячись на похмурий світ.
"Полечу я до Сонця, – вирішила вона, розправляючи свої прозорі крильця. – Воно таке тепле і ясне, може, воно поділиться своєю ласкою?"
Знялася Бджілка високо в небо. Вітри намагалися збити її зі шляху, хмари заступали дорогу, але вона, долаючи втому, летіла все вище, туди, де палало вічне вогнище Ярила.
Побачило Сонце маленьку гостю, здивувалося її сміливості.
– Чого тобі треба, крихітко? – запитало воно, і голос його був схожий на дзвін золотих литавр. – Ти ж можеш згоріти!
– Я не для себе прошу, – продзижчала Бджілка, тремтячи від благоговіння. – Земля внизу сумна і гірка. Дай мені, Сонце, трішки твого тепла, щоб я могла підсолодити життя всьому живому.
Розчулилося Сонце. Простягнуло воно свій промінь і торкнулося лапок Бджілки.
– Я дам тобі свою сльозу – чисту, гарячу і солодку, як саме життя. Але пам’ятай: відтепер ти і твій рід муситимете все життя працювати, збираючи цей дар по краплині, щоб він не згас.
Впала Бджілці на лапки густа, бурштинова крапля – рідке золото небес.
Повернувшись на землю, Бджілка змішала сонячний дарунок із соком квітів і сховала його у воскові чашечки, аби не розгубити. Так з’явився мед.
Він жовтий, бо в ньому живе світло Сонця. Він солодкий, бо це сама любов небес. І він цілющий, бо той, хто його куштує, наповнюється силою вічного вогню. А бджоли й досі гудуть, розповідаючи квітам про свою велику подорож до світила.