У селі, що потопало у вишневих садках, жив собі пан на прізвисько Гордовит. Був він багатий, мав лани безкраї та скрині повні, але розумом не вирізнявся. Зате пиха його була вища за церковну дзвіницю. Любив той пан із простих людей глузувати, вигадуючи для них завдання, одне одного безглуздіше.
Одного разу, нудьгуючи у своїх палатах та попиваючи мед-вино, наказав він скликати всіх господарів села. Вийшов пан на ґанок, погладжуючи ситого живота, і мовив громовим голосом:
– Слухайте, мужики! Накладаю на вас новий податок – по мішку золота з двору. Але я пан добрий. Хто відгадає мою загадку, тому податок прощу. А хто не впорається – заберу і волів, і хату.
Злякалися люди, зашуміли, наче вітер у листі. А пан, хитро примруживши очі, промовив:
– Скажіть мені: що на світі є найситнішим, що – найшвидшим, а що – наймилішим? Маєте час до ранку.
Розійшлися селяни, похиливши голови. Був серед них і старий дід Гриць. Ішов він додому, сльози рукавом втираючи, бо де ж йому, старому, такі мудрості знати? А воли в нього були єдині, годувальники.
Зустріла його на порозі невістка Маруся. Була вона дівчина вродлива, чорноброва, а до того ж така розумна, що й книгу життя читала без літер. Побачивши заплаканого свекра, вона лагідно запитала:
– Чого це ви, тату, так журитеся? Чи біда яка трапилася, чи хто образив?
Розповів Гриць про панську загадку.
– Пропали ми, доню, – зітхнув він. – Забере пан усе, підемо ми з торбами по світу. Хіба ж я знаю, що найситніше? Певно, панський кабан. А найшвидше? Певно, панський хорт. А наймиліше? Певно, гроші.
Усміхнулася Маруся, наливаючи батькові узвару, і мовила спокійно:
– Не журіться, тату, і лягайте спочивати. Ранок вечора мудріший. А завтра підете до пана і скажете йому так, як я навчу.
Настав ранок. Зібрався народ біля панського маєтку. Вийшов пан, сміється, вуса підкручує.
– Ну що, – питає, – хто готовий відповідати?
Вийшов наперед дід Гриць, вклонився низенько, шапку мнучи в руках.
– Дозвольте, пане, мені слово мовити.
– Кажи, старий, – реготнув пан. – Тільки гляди, не помилися.
Гриць, набравшись духу, промовив твердо:
– Найситніше, пане, на світі – це Земля-матінка. Бо вона всіх годує і напуває, і панів, і мужиків, і звірів, і скільки б ми не їли, вона все нове вродить, і ніколи не збідніє.
Пан насупив брови, але промовчав.
– А найшвидше на світі, – продовжив дід, – це Думка людська. Бо куди око не гляне, куди птах не долетить, а думка в одну мить там опиниться: хоч на краю світу, хоч на небі.
Пан аж зблід від здивування.
– А наймиліше ж що? – гаркнув він.
– А наймиліше, пане, – усміхнувся Гриць, – це Сон. Бо як би людині добре чи погано не було, а все одно вона спати ляже. Сон і бідного, і багатого, і хворого, і здорового втішить, сили дасть і все горе на час розвіє.
Затихла громада. Пан стояв червоний, як рак. Зрозумів він, що відповіді правильні, і ніде правди діти.
– Хто це тебе навчив?! – закричав він, тупаючи ногами. – Ти, старий пень, сам до такого б не додумався!
– Не я, пане, – зізнався чесно Гриць. – Це моя невістка Маруся підказала.
Плюнув пан спересердя, кинув шапку об землю, але слова свого дотримав. Відпустив він Гриця без податку, ще й волів не чіпав. А люди в селі відтоді знали: не багатство робить людину великою, а мудрість. І шанували Марусю більше за будь-якого пана, бо її розум від біди рятував краще, ніж високі паркани.