Стрінувся одного разу ще за давніх, дуже давніх часів кінь з волом, і завели вони жваву розмову про те, хто з них скоріше бігає. Кінь твердить своє, а віл своє.
– Ти тільки подумай, – говорив сердито віл до коня, – я побіг би набагато швидше, ніж ти, але боюся, щоб земля не провалилась підо мною. Ти ж знаєш, який я великий, яка в мені сила!..
– Це тобі так здається, – посміхаючись, сказав кінь. – А якби дійшло до діла, то ти нічого не докажеш.
– А ми можемо спробувати, хто швидше бігає, – рішуче махнув рогами віл.
От і вирішили вони випробувати свої сили – хто зможе швидше і довше бігти. Кінь рушив собі, а віл собі. Побігли наввипередки.
«Та хіба я гірший від коня?» – думав тепер віл, сердито махаючи рогами.
Його страшенно сердило те, що кінь біг набагато швидше, ніж він. Біг неборак з такою силою, що земля стогнала під його ногами.
«Як бігти, то бігти», – думав собі віл.
І, мабуть, все було б добре, якби вола по дорозі не стрінуло нещастя… Надбіг віл на глибокий рів і, мов галушка, полетів на дно.
– Оце я так і думав, що земля провалиться підо мною, – бідкався тепер віл.
Пролежав і простогнав на дні ями, може, з півгодини. Аж тут бачить: над ровом стоїть якийсь чоловік.
– Що ти тут робиш? Як ти попав у таку глибоку яму? – запитав незнайомий.
– Попав – як попав, – процідив сердито віл, – але як звідси вибратися? Це ж глибінь, чоловіче добрий!
Незнайомий побіг скоренько додому; запряг свої два воли у віз і побіг до тої ями, де знаходився віл.
Спустився бічним ходом на дно ями, прив'язав вола до воза, і за кілька хвилин віл був уже на поверхні ями, на березі.
– Ніколи більше не буду я швидко бігти. Нехай біжить кінь, якщо він такий хитрий і розумний, я буду йти помалу, – заявив сердито віл, прощаючись з чоловіком.
І від того часу, та й по сьогоднішній день, воли ніколи швидко не бігають і не спішать…