Восени, коли ліс був повен стиглих горіхів, білка щоранку вставала рано й бігла до лісу – готувала запаси на зиму. І от одного ранку, ще тільки сонце визирнуло з-за гори, білка вже зібралася в дорогу. Але тут на порозі з’явився несподіваний гість – цвіркун.
Білка зітхнула, але привітно запросила його до столу, виставила частування. Бо ж як гість у домі – всі справи відкладаються! Та цвіркун навіть не доторкнувся до їжі. Ліг собі на бочок і почав вередувати:
– Ти, сусідко, так старанно працювала, з далеких лісів горіхи тягла... Як я можу просто взяти й з’їсти їх? Це було б нечемно з мого боку.
– Та пригощайся, не соромся, – наполягала білка. – Для гостя мені нічого не шкода!
А цвіркун лиш лежить і скаржиться: то про одну гору розповідає, то про іншу починає. То про один ліс вірші читає, то інший згадує...
А білка слухає, киває, хоч і поглядом уже бігає по хаті – справи чекають. Та як виженеш гостя?
Сонце вже давно перевалило за полудень, а цвіркун і не думає йти – все скиглить та верещить…
Нарешті вечоріє, з’являється перша зірочка. Стук у двері – мишка прийшла.
– Заходь, сусідко! – кличе білка. – Сідай до столу.
– Ех, білочко, не до частування мені, – каже мишка. – Камінчик на лапку впав, болить. У ліс не пішла, нічого не маю. Голодна я. Дай мені, будь ласка, хоч один горішок! Як лапка заживе – піду й віддам!
– Бідолашна! Бери, скільки треба, – відповіла білка. – Як ми одне одному не допоможемо, то хто ж?
І тут – цвіркун як підскочить:
– Та ти жебрачка! Білка працювала, носила горіхи, а ти прийшла випрошувати!
Мишка спокійно відповіла:
– Це не жебракування, цвіркуне. А от ти – справжній крадій.
– Що?! – обурився цвіркун. – Я?! Крадій? Та це ж наклеп!
– Я попросила білку поділитися, бо не можу сама в ліс піти, – пояснила мишка. – А ти вкрав у неї цілий день! Один горішок легко повернути. А от день – спробуй поверни!
Але цвіркун не вгамовується. І досі блукає по домівках: то до мишки завітає й цілий день скиглить, то до білки, а іноді й просто ховається за піччю – і всю ніч цвірчить. Про одну гору розповість, потім про іншу. Про один ліс поспівує, тоді про інший...
І так – всю ніч, не даючи господарям, змученим після праці, спокійно відпочити.