Жили-були в одного господаря цап і баран. Жили в згоді-злагоді: сіна в'язочку – і ту між собою ділили. А як кого били, то тільки кота Мурлику; він такий злодій і розбійник, все тільки світом вештається та краде, що попало.
Сидять собі раз цап і баран та й балакають. Аж тут де не взявся сірий кіт Мурлика, йде та так жалісно плаче, що аж засумували цап і баран, та й питають:
"А чого це ти, Мурлико, так тяжко плачеш, на трьох ніжках скачеш?"
– "Як мені не плакати? – відповідає кіт Мурлика.
— Била мене стара баба, била, била, за вуса крутила, ноги мені поломила!"
– "А за яку ж то провину?"
– "Що я сам себе не пізнав та й бабину сметану злизав!"
І знову заплакав кіт Мурлика.
– "Чого ж ти далі плачеш?"
– "А того плачу, що як баба мене била, то все говорила:" "А до мене їде зять, то що мені замість сметани їсти подать? Хіба, – каже, – цапа і барана заріжу!"
Заревіли, зарепетували цап і баран:
"Ех ти, проклятий котище! Ми тебе на смерть заколемо! Через тебе ж нам погинути прийдеться!"
Та котик вину свою признавав і о прощенні прохав.
Цап і баран йому простили і всі три рада в раду: "Що робити, що чинити?"
"Ах, брате баранчику, чи тверда у тебе голова? – питає кіт Мурлика. – Ану, попробуй у ворота вдарити!"
Баран з розгону кинувся та буц рогами в ворота.
Ворота похилилися, та не відчинилися.
Піднявся цап рогатий, бородатий та як туцнув у ворота, а ворота відчинилися.
Порох стовпом піднімається, трава до землі згинається, біжить цап і баран, а за ними скаче на трьох ніжках сірий Мурлика.
Змучився він скоро, не встигає та й за цапом і бараном покликає:
"Не оставляйте мене, братчики, на поталу диким звірам! Я вам за те в пригоді стану!"
Взяв цап посадив кота на себе, і знов понеслися вони горами, долинами, травами, пісками.
А тут саме натрапили на скошене поле, а на полі стоги сіна, як палати стоять. А ніч була осінняя, холодная.
"Де тут вогню добути?" – радять цап з бараном. А кіт каже: "Вдартеся рогами!"
Ой, як розбіглися цап з бараном та як вдарили на себе рогами, аж іскри скочили та й на сіно впали! Загорілася ватра; тепло, гарно.
Гріються цап, баран і котик біля огнища; аж дивляться – непрошений гість іде: вуйко Медведенко.
"Пустіть, – каже, – зігрітися! Щось мене студить..."
– "Просимо, просимо! Погрійтеся, вуйку Медведенку! А звідки йдете?"
– "Ет, ходив на пасіку та з мужиками посварився, аж боки болять, нездужаю... Іду до лисиці лікуватися".
Ну, стали разом темну нічку ночувати. Медвідь під стогом, кіт на стогу, а цап з бараном біля ватри.
Тільки що задрімали, аж тут іде сім вовків сірих, а восьмий білий – та просто до стогу!
"Фу-фу! – каже білий вовк.
– Щось тут нечистим духом пахне! Що тут за народ? Ану, попробуймо, хто міцніший!.."
Заблеяли цап і баран з перестраху, а Мурлика так відізвався:
"Ой ти, білий вовче, князю над вовками, сірими братами! Не сердь нашого старшину – князя, бо він дуже сердитий; як розсердиться, то – боже борони – ніхто його не вдобрухає!..
Он не бачиш у нього бороди? В ній то і сила його; бородою він звірів побиває, а рогами лише шкуру здіймає! Краще ви спокійно і чесно підійдіте та попросіте: ми, мовляв, хочемо тільки з вашим молодшим братчиком, що під стогом лежить, побавитись, щоб не нудно було!"
Тоді вовки бородатому цапові тільки здалека вклонилися, а самі обступили медведя і почали його зачіпати.
А він як набрав сили та як вхопить вовків по два в одну лапу, а вони як заридали та застогнали...
А далі якось вирвалися та давай ногам знати, аж закурилося за ними!
А цап та баран тим часом підхопили кота, побігли в ліс і знову натрапили на сірих вовків.
Кіт жваво видерся на верхівку ялини, а цап з бараном обхопилися передніми ногами за ялиновий сук і повисли.
Вовки стоять під ялиною, зубами брязкають.
Бачить кіт-сірий-живіт, що справи кепські, став кидати у вовків ялинові шишки та примовляти:
- Раз вовк! Два вовк! Три вовк! Якраз по вовку на брата.
Я, кіт, нещодавно двох вовків з'їв з кісточками, то ще не зголоднів, а ти, великий брате, на ведмедів ходив, та не спіймав, бери собі і мою долю!
Тільки сказав він таке, цап зірвався та впав рогами на вовка. А кіт знай своє кричить:
- Тримай їх, лови їх!
Тут на вовків напав такий страх - пустилися бігти не озираючись. Так і втекли.
А кіт-сірий-живіт, цап та баран пішли своєю дорогою.