У прадавні часи, коли зорі ще вміли шепотіти людям долю, а вітер ночував у дуплах старих дерев, павуки не жили по темних кутках. Були вони вільними мандрівниками, вдягненими у срібні жупани, і бігали по квітах, збираючи ранкову росу.
Найгарнішим і найспритнішим серед них був павук на ім’я Сріблоніг. Був він майстром неабияким, але гординя його була більшою за гору.
– Я можу сплести таке мереживо, – вихвалявся він, перебираючи тонкими лапками, – в яке потрапить навіть вітер!
Але вітру йому було мало. Закортіло Сріблоногові спіймати самого Ярила – ясне Сонце.
"Якщо я матиму хоч шматочок сонця, – думав він, – я стану володарем світу, і всі звірі мені вклоняться".
Вибрав він найвищу гору, верхівка якої торкалася хмар, і взявся до роботи. Три дні і три ночі працював павук, не стуляючи очей. Він витягував зі свого черева найміцнішу нитку, скручував її з місячним сяйвом і туманом. Він плів величезну сіть, розкидаючи її поміж скелями, наче прозоре покривало.
І ось на світанку, коли Ярило викотився на небосхил, Сріблоніг напружився. Сонце підіймалося все вище, нічого не підозрюючи, аж раптом один із його золотих променів заплутався в липкому павутинні.
– Є! – скрикнув павук, кинувшись до здобичі.
Але Сонце – це не муха. Відчувши, що його тримають, Ярило розгнівався. Спалахнув він страшним вогнем, розжарившись до білого. Павутина, хоч і була чарівною, миттю спалахнула. Вогонь побіг по срібних нитках прямо до Сріблонога.
Злякавшись небесного гніву, кинув павук свою здобич і дременув навтіки. Він біг, спотикаючись, а сонячне проміння пекло йому спину, обпалюючи срібний жупан, перетворюючи його на чорну, як вугілля, скоринку.
– Не сховаєшся! – гуркотіло небо. – За те, що посягнув на світло, ти житимеш у вічній темряві!
Впав Сріблоніг з гори на землю, забився у найглибшу щілину під старим пеньком, тремтячи від страху. Тільки там, у вогкій темряві, пекучий погляд Сонця не міг його дістати.
З того часу павук став вічним втікачем. Він втратив свою красу і свободу. Тепер він живе лише там, де панує тінь: у густих хащах, на горищах, у темних кутках людських осель. Він боїться вийти на світло, пам’ятаючи той страшний вогонь.
Але стара звичка і туга за втраченим не дають йому спокою. Тому він вічно плете свої сіті. Сидячи в темряві, він створює досконалі візерунки, розвішуючи їх на шляху світла, сподіваючись, що, може, цього разу йому вдасться спіймати хоч маленький, хоч крихітний промінчик сонця, яке він колись так необачно розгнівав.
Та замість сонця в його тенета потрапляють лише мухи, і павук, зітхаючи, знову ховається вглиб своєї нірки, чекаючи на кращі часи, які ніколи не настануть.