Одна перепеличка, що вивела в пшениці дітей, повернулася раз до свого гнізда, а діти в плач та й до неї:
– Мамо! – кажуть, – нам уже тут не жити.
– Чого це? – питає перепелиця.
– Господар цього лану приходив сюди з сином та й наказав йому назавтра сусідів запросити, аби пшеницю косити... – голосять перепелятка.
– Коли так, – каже стара, – то й до голови пусте собі не беріть, бо хто на сусідів надіється, того лани можуть нежаті та некошені зимувати.
За кілька днів повернулася знов перепелиця до гнізда, а діти знов розповідають:
– Мамо! – кажуть. – Знов тут приходив господар з сином, як того разу.
– Та що казав?
– Казав так: не треба нам, сину, на сусідів надіятись, але завтра самим до пшениці братись! Так він казав.
– Коли ж так, – каже стара, – то треба нам скоріше виноситись, бо: "Хто сам на себе уповає, у того лан не перестигає".