У старому зеленому садочку, знайшла собі прихисток маленька Мишка. Вона зробила собі затишне кубельце за купою гілок, біля розлогої яблуні.
Вдень Мишка була зайнята хатніми справами, а щовечора вибігала зі своєї затишної домівки й поспішала до хатинки, аби послухати вечірню казку, яку бабуся розповідала своїй онучці.
Казки Мишка дуже любила. Нічого в світі вона не любила більше, ніж казки! Хіба, що зернята.
Та ось, одного разу, трапилася така історія.
Надворі цілісінький день ішов дощ. Спочатку Мишка дуже засмутилася. Та потім вирішила, що ніякий дощ не завадить їй послухати казку.
І ось, діждавшись вечора, вона, перестрибуючи калюжі, подалася до хатинки. Вона, як завжди, заскочила на підвіконня й притулилася вушком до шибки. Та дощ барабанив так сильно, що їй ледь вдавалося розбирати, про що розповідала бабуся.
І вона, заплющивши очі й затамувавши подих, намагалася почути кожне бабусине слово.
− Цікаво, правда? − почулося позаду.
− Дуже, − відповіла Мишка. − Ой! − озирнувшись, скрикнула вона.
Прямісінько біля неї, на підвіконні, сидів величезний сірий кіт і дивився на неї зеленими очима.
− Привіт, мишко! − привітався Кіт.
− Я… я… я не мишка! − відповіла Мишка.
− А хто ж ти? − здивувався Кіт.
− Я… я метелик!
− Та ну, не вигадуй! Який з тебе метелик! Ти − мишка! Я ваш рід знаю!
− Ну… так. Я мишка. Але не справжня, а… іграшкова! − вигадала Мишка.
− О! іграшкова! То це ще краще! З тобою можна погратися! − зрадів Кіт.
− Мо…можна…
− А я знаю, що ти тут робиш!
− Ховаюся від дощу! − знову спробувала обхитрити Кота Мишка.
− Та годі тобі! Я знаю: ти слухаєш тут казки! − задоволено промурчав Кіт.
Мишка густо почервоніла, начебто слухати казки, то було щось геть кепське.
− Ну… так, − знітившись, промовила вона. − Я дуже люблю казки!
− Я також! А бабуся знає їх так багато!
− І всі такі цікаві! − підтримала Мишка.
− Отож! А давай-но будемо слухати разом! Я знаю місцину, яка чудово підходить для слухання казок!
− Я… я не знаю… − злякалася Мишка.
− Та не бійся! Я не ображаю друзів! До того ж бабуся нагодувала мене смачнющою кашкою! − відповів Кіт і зіскочив з підвіконня.
Мишка, наважившись, плигнула за ним.
− Я найбільше люблю казки про мишок. А ти? − спитав Кіт, ведучи Мишку вузькою стежкою.
− А я про принцес і принців! − пропищала Мишка у відповідь.
− Тоді нам треба поспішити! Якраз сьогодні, бабуся розповідає казку про принцесу, яка була дуже сміливою, і ніколи нічого не боялася, − сказав Кіт і завів Мишку в хатину.
Вони зайшли до кімнати й тихенько примостилися в куточку, на килимку. Мишка заховалася за кота й нашорошила вуха. Тепер вона чула кожне бабусине слово.
Онучка дрімала, поруч муркотів кіт, надворі так само бубонів дощ.
А Мишка слухала й слухала, подумки дякувавши котові за те, що одного дощового вечора, він раптом став її другом. А слухати казки зі своїм другом, то справжнісінька насолода!