Їхав я вчора з дроздівським козаком Прокопом Ярмоленком із Дроздівки в Переходовку. Дорогою ми якось розбалакались про коней, і я розказав йому, що бачив годів шість, чи сім назад в Чернігові на земській конюшні дуже гарного карабаського жеребця, що за того жеребця заплачено було шість тисяч карбованців, і що як вели його раз із Носівки в Чернігів, то держали його на канатах два солдати і десять мужиків.
– А не знаєте, де тепер той кінь є? – попитав мене Ярмоленко.
– Бог його, – кажу, – знає: ті земські конюшні тепер ништожені, а коні чи розпродано, чи що.
– Отже я знаю, де той кінь, – каже Ярмоленко. якось мудро всміхаючись, – він хазяїна найшов.
– Якого хазяїна? Хіба він крадений був, чи втеклий?
Да й далеко йому хазяїна шукати: він куплений верст тисяч за дві.
– Та не те, – каже Ярмоленко, – коли ви кажете, що то такий кінь був, що в дванадцяти насилу держали, то то непевний кінь був, не простий, а богатирський. А такий кінь зроду не вдержиться у простого чоловіка, а як прийде йому урем'я – безпремінно втече і знайде собі хазяїна-богатиря.
Ото ж у нас є москаль одставний, так він ходив на заробітки у Чорноморії і розказував штуку про сеє. «Косило, – каже, – нас у хазяїна чоловік з двадцять, чи, може й більше. І був між нами один, бог його знає звідки, скільки не розпитували – не каже. Чоловік, як і всі люди: і косив так, як усі, тільки було як посядемо їсти, то він зроду не сяде вкупі з людьми, а набере собі хліба там і всього та сяде оддалік і їсть. От косим ми, – каже той москаль, – неділь три, чи що, аж якось біжить проти нас кінь, та такий, що я, – каже москаль, – увес світ сходив, а такого доброго коня не бачив.
От отаман і каже: «Ану, хлопці, піймаймо сього коня, то, певне, буде од когось на порцію». От всі ми до коня. А той чоловік: «І не турбуйтесь, – каже, – дурно; не піймаєте ви сього коня, опріч мене нікого він до себе не підпустить». Ми в регот, та все-таки до коня. Обступили ми його чоловік в двадцять, давай підступать, а він як вискалить зуби, як зарже – наче грім прокотивсь, та на нас. Ми – врозтіч, а він через нас так і перелетів, наче птиця, та одбіг трохи і став, як укопаний. «А шо, браття, – каже той чоловік, – піймали?» – "А ти піймаєш?» – питає отаман. «Я-то піймаю!» «Гляди ж, – каже отаман, – не піймаєш, то лопаток спитаєш».
А отаману, да й нам, досадно, значить, що ми всі не піймали коня, а він береться. От той чоловік іде до коня – • той стоїть, як овечка; підійшов зовсім, взяв за гриву, по шиї, по голові гладить, всміхаючись. Стоїть кінь. Погладив так та й каже: «Здоров, товаришуі Давно я ждав тебе та таки дождався; тепер, – каже. – не розлучимось». А кінь на це як зарже! Та так прегарно, приязно. «Ну, погуляй же», – каже.
Та до нас, а кінь стоїть. <Ну. – каже на хазяїна, – тепер нам треба рощитатись та й розпрощаємось». А він, значить, грошей за роботу ще ні копійки не брав. Хазяїн давай було просить, щоб зостався, – так ніі «Не можна, – каже, – прийшов мій час. треба йти, куди мене бог посилає. Пошли ти, – каже на хазяїна, – купить півтора відра горілки за моі гроші, вип'ємо на прощаннє!» От узяв один там два бочонки: один в піввідра, другий відерковий, сів на хазяйського коня – в мент придув з горілкою. От той чоловік узяв піввідерковий бочонок: «Оце ж мені, – каже, – братця, порція, а це вам». Та й дає нам відрове барильце, а сам ототкнув воронку, притулив барильце до рога, закинув голову та так духом піввідра й видув.
«А закусувать, – каже, – не буду. не хочу вас обіжать, бо як почну після сіеі порції закусувать, то не стане усього того хліба, що вам хазяїн наготовив». Так взяв кришечку хліба і вкинув у рот. «Ну. тепер, – каже, – прощавайте! А ти! моїх три карбованці, що в хазяїна ще є, дарую вам на порцію!» Та прийшов до коня, взяв його за гриву та так без сідла і гнуздечка й сів. Кінь як стрибне, так усіма чотирма ногами по копцю й вибив у коліна завглибки. Та й пішов далі. З півверсти ми його бачили, а там і щез. бог його знає, де й дівся.
От ми, – каже той москаль, – пішли по сліду, аж усюди так і знать: де ступне той кінь ногою, так копець у коліна. Так з півверсти слід був, а далі вже й не знать нічого. А він, значить, уже горою пішов, на крилах, бо богатирські коні крилаті!» – Що ж се воно значить? – попитав я Ярмоленка, вислухавши сюю історію.
– А що воно значить? – одказує той. – Значить, той чоловік був природженний богатир, та крйя йому до якого часу не було, а вони без коня – нічого. От він і був так, які простий чоловік: і косив, і все робив, як і всі люди. А прийшов його час, найшов його той кінь, що йому приділен, от він і пішов на своє місто, на службу.
– Яка ж у їх служба, і де вони живуть, тиї богатирі?
– Бог іх святий знає! Кажуть, десь на гряниці чи зміїв стережуть, чи бог його знає: сього вже іменно не докажу вам.