Прийшла одного разу євражка до струмка води попити. Дивиться, а на тому березі, прямо проти неї, стоїть бурий ведмідь і теж воду п’є.
– Здоров, ведмедю! – кричить євражка.– Як поживаєш?
– Здоров, євражко! – відповідає бурий ведмідь.– Живу непогано, але й не добре.
– Чого ж це так?
– Та барліг у мене тіснуватий. Спати в ньому тепло, а спробую повернутися – об стіни боки обдираю.
– А в мене інше лихо,– каже євражка.– Усім була гарна моя нора, та пройшов сильний дощ, розмив землю, великим стало житло.
– Ха,– сказав ведмідь,– найшла на що ремствувати! Та коли б у мене був трохи просторіший барліг, я б тільки радів.
– Нумо поміняймося! – пропонує євражка,– Я тобі віддам свою велику нору, а ти мені тісний барліг.
– Міняймося! – зрадів ведмідь,– Ти де живеш?
– Он там, на пагорбі,– відповіла євражка і показала на купину на своєму березі.– А ти де живеш?
– Теж на пагорбі, – сказав ведмідь і кивнув на сопку на своєму березі.
Ведмідь перебрів через струмок на цей берег, а євражка по камінцях перебралася на той берег. І пішли вони в різні боки, кожен у нове житло. Прийшла євражка до ведмежого барлога. Розгледілась. Пробігла в один кінець, пробігла в другий кінець, задерла голову – вгору подивилася. Сіла на задні лапки й заплакала:
– Що ж я робитиму в цій велетенській печері? Лисиця прибіжить – з’їсть мене, ворон залетить – заклює мене! Нікуди сховатися навіть од вітру.
Плакала, плакала євражка, раптом чує – хтось тюпає. Це ведмідь з’явився.
Євражка хутенько витерла сльози й питає:
– Ти чого прийшов?
– Та ось,– каже ведмідь,– не можу пролізти в твою нору. І лапами вперед пробував, і хвостом уперед, і боком – не можу влізти та й годі!
– Треба було носом уперед лізти,– каже євражка.
– І ніс просовував – не лізе.
– Бути такого не може! – образилась євражка,– Я ж уся вміщаюся в норі, ще й багато місця лишається. А дай-но я з твоїм носом поміряюсь.
Лягла євражка на носі у ведмедя. Потім сказала:
– Подумати тільки, яка я, виявляється, маленька! Ніколи цього раніше не помічала
Ведмідь сказав:
– Подумати тільки, який я, виявляється, великий! Ніколи цього раніше не помічав. Що ж тепер робити?
– Давай назад розміняємося,– запропонувала євражка.
– Давай! – зрадів ведмідь.
Він залишився у своєму барлогу на сопці. А євражка побігла в свою нору під купиною. Обоє були дуже задоволені і більше ніколи не ремствували на своє житло.