Паслася олениха з оленятком. Напав на неї вовк:
– Оддай мені твого сина, або я тебе з’їм.
– Краще мене з’їж, а вим’я моєму оленяткові зостав.
З’їв вовк олениху, а вим’я оленяткові кинув. Ссе молоко оленятко і росте не по днях, а по годинах. Назавтра приходить до нього вовк та й каже:
– Коли тебе можна буде з’їсти?
– Через рік приходь,– відповідає оленятко,– я виросту, а зараз який з мене, малого, наїдок.
Прибігає вовк через рік, бачить – в оленяти ріжки й копитця, як шило, гострі. Запитує вовк:
– Коли тебе можна з’їсти?
– Через рік приходь, я буду жирний, отоді всмак попоїси.
– Добре,– сказав вовк і пішов.
Молоде оленя не хотіло жиріти. Вирішило стати дужим і спритним. Усе по сопках гасало, через гори, яри і річки стрибало.
Приходить вовк через рік, запитує:
– Коли тебе можна з’їсти?
– Приходь через рік, я ще підросту, жирний стану.
Оглянув вовк оленя та й каже:
– Ти по горах менше бігай, бо ніколи жирним не станеш.
– Я не бігаю, сиджу і вим’я ссу,– відповіло оленя.
– Добре, –сердито сказав вовк і пішов.
Прибігає вовк наступного року. А оленя тоненьке, худеньке, з гострими рогами й великими копитами.
– Коли тебе можна з’їсти?
– Давай сьогодні,– відповів олень.
– Лягай! – звелів вовк.
– Поклади,– сказав олень.
Підійшов вовк до оленя, зуби вищирив, завив од люті.
– Ах ти невдячний! – заревів і стрибнув на оленя.
Підняв олень вовка на роги, перекинув через себе і на
землю жбурнув. Сам по тундрі помчав, а вовк за ним. Бігли вони, бігли, аж ось трапився на дорозі великий яр. Олень через нього легко перестрибнув, а вовк з розгону гепнувся на дно яру, вдарився об гостре каміння і поламав собі ребра.
– Покличу вовків, хай пометаться за мене! – завив вовк.
Зібралися вовки з усієї тундри – помститися оленеві.
І олені йдуть з усіх усюд брата свого захищати. І горностай прийшов за оленя битися. Прийшли євражки, прийшли мишки, песці, росомахи, зайці.
А боротися за вовка прийшли білий ведмідь, бурий ведмідь, гірські барани, лисиці. Запропонували вовки вирішити бій змаганням: хай олень і гірський баран добіжать до половини землі.
Біжить гірський баран поперед оленя. Вовки радіють, кричать:
– Добре, добре!
Близько вже й місце, до якого треба добігти. Зібрався олень з силою, як стрибне, випередив барана, перший прибіг.
– Неправильно, неправильно! – кричать вовки.
Тоді побігли наввипередки білий ведмідь з білим зайцем. Узяв ведмідь зайця за лапку і помчали. Почав ведмідь приставати. Відтак заєць узяв його за лапу й потягнув далі. >
– Неправильно, неправильно! – знову закричали вовки.
Побіг бурий ведмідь з мишкою. Біжить ведмідь, провалюється в пухкий мох. Миша ззаду слідами ведмедя поспішає. Якось ведмідь провалився глибоко. А мишка в нірку забігла та й просиділа там цілий день, тільки назавтра прийшла. Так і не дійшли згоди, хто ж переміг.
Тоді вовки запропонували битися.
Спершу вийшли білий ведмідь з горностаєм. Ведмідь червону пащу роззявив, голову набичив. Хотів одразу проковтнути горностая. А горностай стриб ведмедеві в рота та й пороздирав усе там. Упав ведмідь і здох, а горностай вискочив з його пащі й кричить:
– Бач, який я сильний! Хто ще хоче зі мною битися?
Не витримала лисиця, кинулася на горностая, а він через неї стриб і ззаду опинився. Лисиця ще кинулась на горностая, а він знову через неї перестрибнув і ззаду стоїть. Тоді лисиця сказала горностаєві:
– А тепер ти нападай, а я захищатимусь!
Лисиця й не доказала, як горностай її за носа вкусив.
– Ой-ой! – залементувала лисиця.– Хто ж це мені голками носа коле? – Оглянулася – нікого немає, подивилася праворуч, подивилася ліворуч – нікого.
– Де ж мій ворог?
А горностай у лисиці під черевом сидить, ще й усміхається.
Вийшов здоровенний вовцюган з оленем битися. Кинувся на оленя спереду – наткнувся на роги, кинувся збоку – знову роги. Як не кидався вовк на оленя, скрізь гострі роги. Так і не зміг перемогти оленя.
Кінчилося тим, що вовки розбіглися по тундрі, а олень пішов собі з чередою.