Степ широкий, наче море, і пахне він вічністю – полином, сонцем та сухим вітром. Саме тут, біля високої скіфської могили, пас овець малий пастушок Іванко. Хлопець любив слухати, як співає ковила, і дивитися в небо, де кружляли орли.
Одного разу, коли сонце вже сідало за обрій, помітив Іванко у розмитій дощем глині дивний блиск. Підійшов, розгріб землю руками і завмер. Перед ним лежала велика золота прикраса – пектораль. Вона була важка і сяяла так, що, здавалося, саме сонце залишило тут свій слід.
На ній, викуті з майстерністю богів, застигли фігурки: коні, грифони, леви, вівці та люди, що шили сорочки й доїли овець.
Настала ніч. Іванко не поніс скарб додому, а поклав біля голови, заснувши просто в степу. Рівно опівночі, коли зійшов повний місяць, золото ожило.
Спершу пастушок почув тихий дзвін, ніби тисячі дрібних струн заграли водночас. Він розплющив очі й побачив диво: фігурки на пекторалі заворушилися. Маленькі золоті коні заіржали, струшуючи гривами зоряний пил, а грифони розправили крила.
– Не бійся, – промовив до нього золотий скіфський цар, що сидів у центрі. Голос його був схожий на гуркіт далекого грому. – Ти знайшов пам’ять нашої землі.
І почали звірі та люди розповідати історії. Лев, що гриз оленя на нижньому ярусі прикраси, загарчав:
– Світ, хлопче, жорстокий. Ми вчимо тебе мужності. Щоб захистити свій дім, треба мати силу лева і швидкість оленя. Без боротьби немає свободи.
А потім заговорили люди з верхнього ярусу, що мирно працювали:
– Але сила без добра – то руїна. Ми вчимо тебе праці. Справжнє життя – це не тільки битва, а й зшите полотно, видоєне молоко, вирощений хліб. Світ тримається на дбайливих руках.
– Дивись, – мовив цар. – Життя йде по колу, як ця пектораль. Звірі борються, а люди творять. Одне без одного не буває. Пам’ятай, пастушку: ти стоїш на кістках велетнів. Ця земля – священна, бо в ній наша сила і наша кров. Люби її, як ми любили.
Вранці Іванко прокинувся. Пектораль знову стала холодною і нерухомою. Він закопав її глибоко назад у землю, бо зрозумів: такий скарб належить не людям, а степу. Але слова золотих предків він забрав із собою.
Виріс Іванко мудрим чоловіком. І коли на його землю приходила біда, він ставав левом, а в мирний час був дбайливим господарем, пам’ятаючи науку золотого кола.