Любив піп твердо одну Маріку, ходив до неї. І в тої Маріки ґазда був, айбо ґазда мало коли був дома. Кілько ґазда прийде домів, усе Маріка хвора.
– Ой Маріко, що тебе болить? Принесе їй ґазда їсти:
– На, Маріко, їж!
– Хлопе! Не годна я їсти, бо мене дуже болить. Я днесь й огень не клала, бо не треба мені. І крекче Маріка дуже на печі.
– Чи не пила би-сь, Маріко, паленки?
– Коли б мало приніс, то, може би, випила один погарчик, а їсти не годна-м нічого. І пішов Іван.
– Дайте доброї паленки, бо жона хвора.
– Йди, дурний Іване. Твоя жона хвора? Ану, дурний Іване, коли піп прийде, тоді не хвора.
– Ви уже нічого не віруєте і вмрете, а не будете вірувати, сусідо!
А корчмар каже:
– Ну, ну, Іване! Коли б ти надійшов удень, що вони роблять, як ти підеш у дорогу.
Іван приніс паленки і силує Марію:
– На погарчик, випий, бо се добра паленка. Вона випила один погар.
– А чи їла б дащо, аби я тобі зладив?
– Не годна-м нічого їсти ані раз. – Но, небогойко, та чим будеш дихати? Но, кажи, я коло тебе не буду сидіти. Даяк помалу наднимайся, бо я не маю коло тебе часу сидіти, маю роботу.
– Ну, та ти собі йди геть, я уже буду якось бідувати: хоч умру, хоч буду.
І пішов Іван у дорогу із кіньми, у фурманку. Піп увидів, що Івана не є дома. Прийде до Марії і каже:
– Іди лем принеси паленки мало.
– Я не йду,– каже,– бо корчмарі увидять, що я здорова, та оббрешуть мене ґазді.
– Ой правду ти маєш, Маріко! – каже піп.
Приніс паленку піп.
Наладила Марія їсти дороге їдіння для попа. Є що їсти й пити, доста є вшитко.
Та коли вони так собі говорили, їли й пили за столом, увійшов циганин. То було літнього часу, саме у велику спеку. Хатні двері були відчинені.
Піп з Марікою гостилися коло стола, обоє так напилися, що про них міг хоч хто зайти. Та й циганин увійшов до хижі тихо, його не увиділи, не почули. Циганисько так собі думає: «Ачей вони поснуть п'яні, я виджу, що вони усього не поїдять і не вип'ють всіх напоїв, бо є там доста».
І сховався циганин під постіль.
Та що сталося? Надійшов уночі з дороги Маріїн ґазда. На дворі загримів віз. Вона вчула скоро, що ґазда прийшов. Піп каже:
– Маріко, йой, де би я спрятався?
І в хапущох де би то стулитися? І спрятався під постіль. Но і того їдіння і напій вона під постіль склала наскоро. Ну, вже там під постіллю е циганин і піп. Айбо піп не знав, що там є циганин під постіллю. Доки ґазда коні прив'язав, дав їм їсти, Маріка запораяла в хижі, залляла огень водою й скоро лягла собі на піч. Увійшов ґазда до хижі і каже:
– Чи така ти, Маріко, хвора?
– Ой я,– каже,– дуже хвора, не бирую і говорити.
– Чи їла ти дащо днесь?
– Та нічого я не їла.
А циганин їсть під постіллю помовчки. Айбо ґазда її не знає нічого, що є у хижі. І циганин як наївся під постіллю – а на попі волосся коміть стає коло циганина зі страху.
– Йой,– каже циганин,– паночку, я би свистав! А піп зо страху і не дихає, думає собі: «Біда би тебе найшла, циганине!» Каже піп циганинові: – Мовч, біда би на тя найшла. На чоботи, циганине, але мовчи, бо ґазда вчує та нас уб'є!
– Но, паночку, та нас двоє. Циганин чоботи взяв і натяг на ноги.
– Йой, паночку, лем коби я собі мало пошпацірьовав, чи яло ся мені в чоботях.
– На, циганине, ногавиці, лем мовч. Узяв циганин ногавиці з попа.
– Но, паночку, коби раз пройшов по хижі, аби увидів, чи годяться вони мені.
– Мовчи, циганине, на й гийрок, лем мовч. Циганин узяв, айбо тоді не слухав уже попа, а й помалу висунувся з-під постелі та й вийшов геть. Потім увійшов циганин до хижі:
– Дай боже здоров'я, ґаздо!
– Дай боже здоров'ячка й вам! – каже ґазда. Ґазда видить, що одежина попівська, та й думає собі, що се піп такий цілком е, і каже:
– Най сядуть, пан превелебні.
Звідує тоді, що вони так пізно прийшли.
– Та,– каже циганин,– треба мені. Чув-їм, жона вам хвора, та кортіло ня дізнатися за ню. І дуже той піп санує Маріку:
– І що вам, Маріко, так дуже болить? Маріка видить, що то не піп, бо знає, де піп є, під постіллю, і думає собі: «Се зводитель якийсь, а не піп, як мій дурний ґазда гадає».
– Но,– каже піп,– пане ґаздо, чи знаєте що?
– А що, пан превелебні?
– Та я би ваш дім висвятив, бо ваш дім нечистий, кидь ваша жона так хворіє. Я,– каже,– посвячу дім, бо тут е чорт та той вередить вашій жоні.
– Но, пан превелебні, я би вам заплатив чесно, що би хотіли, лем коби мені так дім висвятили, аби моя жона не була хвора.
І вона тоді каже із печі:
– Йди, йди, та би задар кильтовав, чи споможе мені ото, чи ні. І вона дуже не дає те чинити, бо знає, який то піп.
– Цить, жоно, а кидь дасть бог, ліпше тобі буде!
– Ей, ти би давав гроші; ти так тяжко заробляєш!
– Я тебе не звідаюся, Маріко. Та щоби хотіли пан превелебні, аби посвятили?
– Одну десятку, і я зараз посвячу. Мені ніякі не треба збирати помпи. – Ти би планітові давав десятку,– каже Маріка.
– Най мені десятку дадуть. Вийняв ґазда, дав десятку.
– Ну, пане ґаздо, так оби-сь чинив, як я буду розказувати. Та чи маєте, пане ґаздо, один горнець залізний?
– Маю. Та нащо вам треба горнець?
– На окріп налляти.
Налляв ґазда той горнець гріти воду, і скипіла тота вода, гаряча дуже.
– Ну, пане ґаздо, возьміть собі древо в руки, станьте на двері, бо я буду святити.
Узяв циганин кип'ятку і почав лляти в кождого закута помалу. То він святить тим окропом хижу і все каже:
– Свять, боже, свять!
Як прийшло під постіль, де піп є, там май ліпше ллє окропу і все каже:
– Свять, боже, свять!
Піп-сигінь одсувається все далі, а циганин все ліпше ллє окропом. І так попа попарив окропом, що піп мусив відти вийти.
– Но, тепер, пане ґаздо, бийте древом. Видите, який чорт великий! Чи казав я вам, що чорта вижену з домівства?!
Ґазда імив, твердо попа побив.
– Ну, тепер, пане ґаздо, пущайте, вже доста йому. Тепер ваша жона не буде хвора ніколи.