Були саме Зелені свята. Рушили ромські жінки до села – кому долю провістити, а кому й гостинців випросити.
І ось дивина: всім не щастить, порожні торби теліпаються, а одній молодиці – наче медом намазано. Люди самі їй їжу виносять, вже й класти нікуди, а дари все несуть і несуть.
Зайшла ця щасливиця до однієї хатини, бачить – бідно живе господиня, злидні кутки обсіли. Зглянулася циганка, каже:
– Слухай, люба, не журися. Я тобі так зроблю, що горя не знатимеш. Але й ти мені допоможи: візьми ось ці пироги своїм діткам, хай поласують, а мені натомість дай порожнього кошика.
Зраділа жінка, дала кошик. Поклала циганка в нього частину наїдків і пішла далі. Зустрічається з подругами: у неї – повно, у тих – хоч вітром гуляй.
– Ой, сестроньки, – каже ця моторна молодиця, – час нам до табору вертати, бо скоро сутінки впадуть.
– Та як же нам з порожніми руками йти? Що чоловіки скажуть?
– Правду кажеш, – зажурилися інші. – Але ж не подають нам сьогодні, хоч плач.
– Гаразд, – усміхнулася завзята циганка, – чекайте мене тут. Я сама все владнаю.
Обігла вона ще пів села, назбирала всякої всячини, розділила порівну між подругами, і рушили вони веселим гуртом додому. Перевіз їх човняр через річку, а далі шлях лежав через темний ліс.
Тут їх ніч і накрила. А стояла глибока осінь: листя з дерев опало, землю вкрило, під ногами шарудить – кожен крок за версту чути.
Раптом зупинилася наша сміливиця, прислухалася. Здалося їй, ніби хтось попереду йде. Серце тьохнуло, питає пошепки:
– Дівчата, не чули нічого?
– Та що там чути? Вітер гуляє.
– Ні, ніби йде хтось попереду...
– Та то тобі, любонько, зі страху ввижається. Хрестися й ходімо.
Пішли далі. Пройшла моторна циганка ще кілька кроків і знову стала:
– Та кажу ж вам – іде хтось! Чую, важка хода, ніби велетень ступає. Чуєте, як гілки тріщать?
Прислухалися жінки – і справді: туп-туп, хрусь-хрусь. А тут ще й дощ пустився, і кроки ті стали наближатися, все гучніше й гучніше.
Охопив жінок жах. Що робити? Вперед не можна – там Воно, назад – далеко. Кинулися вони вліво, у хащі. А кроки за ними! Біжать, крізь гілками дряпаються, вже й сил немає. Молилися вони, всіх святих кликали, поки не впали на землю без пам’яті від утоми.
"Ну все, – думає відчайдушна циганка, – тут нам і кінець прийшов". А кроки – ось вони, вже над вухом гупають.
І тут прокинулася в ній ромська лють. Схопилася хвацька молодиця на ноги, вперла руки в боки та як почне Лісовика сварити! І сяким його назвала, і таким, і всіма словами, що знала, припечатала:
– А щоб тебе, кудлатий! Чого вчепився?!
І що ви думаєте? Прислухалася... А кроки все тихіше, тихіше... І зовсім зникли, наче розтанули в дощі.
Тут і світанок зайнявся. Не пам’ятали жінки, як до табору дісталися, наче хтось невидимий їх за руку вивів і до самих наметів допровадив.