Стояла в лісі біла хатка
Поміж дубів та ялівців,
І там жили малі зайчатка –
Аж вісім жвавих стрибунців.
З братів найстарший був Стрибайчик,
Меткий та чималий на зріст.
А наймолодший, втішний зайчик,
Був Побігайко Куций Хвіст.
Такий веселий, дуже милий,
Всіх бавив сміхом голосним,
І всі брати його любили
І піклувалися за ним.
У хатці завжди гарно й чисто –
Зайчата скрізь наводять лад:
І стіл, і лави – все на місці,
Ще й вісім ліжечок у ряд.
* * *
Був день осінній, непогідний,
А в хаті, в тиші і теплі,
Борщу поїсти в час обідній
Зібрались зайчики малі.
Стук-стук у двері!..
– Хто там? – Свинка!
Блукаю в лісі цілий день...
Промокла під дощем щетинка...
Пустіть погрітися лишень!
– Заходь, будь ласка! – 3 холоднечі
Впустили зайчики Свиню.
Вона зайшла, скоріш до печі,
Сідає ближче до вогню,
Ще й повела уважно писком
І чує – борщ у казані...
– А може, хоч маленьку миску
Борщу насиплете й мені?
– Будь ласка! Просим, люба госте! –
Залізла Свинка враз на піл,
Підсунулась до столу просто
Й поклала ратиці на стіл.
Схопила миску Свинка наша
Та як почне усе трощить:
І борщ, і галушки, і кашу,
їсть – аж за вухами лящить!
Зайчата дивляться тривожно,
Як вмить зникає їх обід.
А гостя каже: – Жити можна!
Я вже наїлася як слід.
Тепер би ще любенько й радо
Лягти поспати в цей куток...
Давайте ж ковдри й простирадла,
Та ще й побільше подушок!
– Беріть в усіх, та не в малого! –
Насміливсь мовить старший брат.
А Свинка як рикне на нього:
– Давай негайно кожен шмат!
І тут вона усі зайчачі
І ковдри, й подушки стягла,
Вляглась на припічку гарячім,
Стулила очі й захропла.
Стоять розгублені зайчата:
– До чого ж це воно веде?..
– Невже ж терпіти та мовчати?
І що нам їсти? Й спати де?!
А Свинка враз розкрила очі
Та як розсердиться й гукне:
– Що за розмови серед ночі?!
Геть з хати!.. Не будіть мене!
Зайчата від цього страшила
Скоріш у двері, за поріг!..
А дощ періщить що є сили,
І вітрюган збиває з ніг.
Мов потемнішав світ навколо!..
Заплакав навіть старший брат,
А Побігайко плаче вголос,
І сльози котяться, як град.
Тремтять замерзлі зайченята –
Невже ж загинуть привелось?!
Коли це з хащі йде рогатий
Господар лісу – дужий Лось.
– Що тут, – питає, – з вами сталось?
Розповідайте все як слід!
– Та, бач, до нас Свиня забралась,
Поїла зразу наш обід.
Постелі відняла всі чисто...
Прогнала нас під дощ, у двір!..
– Ех ви, нещасні, беззахисні! –
Всміхнувся їм могутній звір.
Та як зайшов до хати хвацько,
Та як загримав на Свиню!
Аж загуло в печі зненацька,
Ще й іскри приснули з вогню!
Свиня й прокинутись не встигла,
Як покотилась геть у двір!
Мерщій світ за очі забігла
І не верталася з тих пір.
А зайченята стали жити
У теплій хатці, як колись.
Та тільки знали, з ким дружити,
Й нахаб нечемних стереглись!