Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Вівчар Василько та золоті гори (українська народна казка)

Казки про:
1150

Вівчар Василько та золоті гори (українська народна казка) Жив бідний парубок Василько. Щоб якось вилізти із злиднів, пішов у світ, куди очі дивилися. Але ніде не міг знайти роботу – мозолів набити, щоб гріш заробити.

Одного дня дізнався, що можна би найнятися в багатого дідича. Але йому сказали:

– Не йди до того шкуродера. Він не дає наймитові їсти.

Василько звик до всякої біди, тому не злякався. Пішов до пана найматися.

А той здивувався:

– Ти, парубче, хочеш робити у мене?

– Хочу.

– То роби за їжу. Будеш вівці пасти. Але як десь загубиш хоч одне ягнятко, здеру з тебе шкуру.

Що мав бідний робити? Похилив голову та й каже:

– Добре, пане, так буду робити, аби ви не здерли з мене шкуру.

Та й вигнав парубок на пасовисько тисячу овець. їх було – як тих зірок на небі. Пас цілий тиждень, потім ще один. А якось перед вечором неподалік від нього сів орел і попросив:

– Дай мені, вівчарику, ягнятко, бо я такий голодний, що не можу літати.

Шкода стало красного орла, і Василько відповів :

– Вибирай собі ягнятко, але знай: як пан здере із мене шкуру, то ти будеш винен!

– Не журися, нічого не буде... – Орел схопив ягня і полетів.

А хлопець боявся – довго не гнав овечок додому. Вернувся пізно ввечері, і пан не став овець рахувати.

На другий день знову прилетів орел. Парубок не шкодує дідичевих овець.

– Бери, орлику, та знай: як пан здере із мене дві шкури, то ти будеш винен.

– Не гризися, не буде біди.

Орел схопив ягня і полетів.

Увечері Василько пригнав отару пізно. Знову пан не рахував овець, бо їх було стільки, що одної ночі не вистачило б порахувати всіх.

На третій день орел голодний знову. Парубок дав ще одно ягнятко. Орел схопив ягня і полетів. Потім повернувся і сказав:

– Ти добрий, Васильку. Хочу віддячити тобі. Сідай-но на мене – понесу тебе на золоті гори і шовкові трави.

Парубок сів на орла. Птах піднявся аж під саме небо й летів довго-довго. Нарешті спустився на золоті гори і сказав вівчареві:

– Не бери собі багато золота, бо як зійде сонце, то спалить тебе.

– Добре, орлику!

Василько набрав у пазуху золота, сів на орла і полетів до панських овець. А увечері пригнав отару додому і ліг на току спати. Ніч стояла темна, без місяця і зір, але довкола хлопця було видно, як удень. Пан подумав, ніби на току хтось підпалив снопи. Вибіг із палацу і почав кричати: ,
– Гвалт, горимо! Уставайте, люди!

Василько схопився і – гайда тікати. Дідич
як уздрів, що вогонь тікає, то дуже здивувався:

– Чекай, не тікай, хто ти?

Вівчар зупинився. Пан підійшов до нього і спитав: .

– Що таке? Що світиться із твоєї пазухи?

– Золото, пане.

– Звідки маєш?

– Мені орлик дав... – І Василько розповів, як до нього тричі прилітав орел і як потому з великої вдячності поніс його на золоті гори та шовкові трави.

Дідич попросив:

– Любий мій вівчарю, завтра я теж вижену отару...

– Най буде й так, – погодився Василько.

Уранці пан устав дуже рано і пішов із вівцями. Походив по пасовиську, і раптом перед ним сів на траву орел.

– Ти що робиш тут, пане? – питає орел.

– Овець пасу, орлику.

– Дай мені одне ягня, бо я дуже голодний.

– Дам, та понеси мене на золоті гори та шовкові трави.

Орел відповів:

– Мушу спочатку поснідати, аби мав добру силу.

– Бери собі одразу ягня,– утішився дідич.
Орел зловив ягнятко і з’їв.

А потім сказав:

– Сідай, пане, на мене!

Дідич сів. Орел понісся попід саме небо. Незабаром прилетів на золоті гори та шовкові трави. Сів і каже дідичеві:

– Не набирай, пане, дуже багато золота, бо сонце тебе розтопить.

Панисько й чути не хотів, що наказував орел. Як кинувся на золоте каміння, то гейби гриз його. Пхав у кишені, в пазуху, пов’язав сподні – та й туди набрав. Потім скинув із себе сорочку і загорнув до неї купку золота. Наостанок наклав золотих каменів повний капелюх. І аж тоді сів на орла. Але коли орел злетів під небо, сонце так припекло, що дідич розтопився, як той віск, і скапав на землю.

Увечері Василько пригнав вівці, а пані питає:

– А де пан, вівчарю?

Василько відповів:

– Він полетів на золоті гори та шовкові трави і лишився там...

– Ади який! А мене покинув?..– розсердилася пані. – Завтра і я полечу туди!

Уранці пані встала й пішла з вівчарем. Трохи постояла серед пасовиська, і перед нею сів орел.

– Дайте мені одне ягнятко з’їсти, бо я дуже голодний.

– Дам, орле, але маєш понести мене на золоті гори і шовкові трави.

– Добре, пані. Спочатку наїмся, аби мав добру силу.

Орел наївся, узяв пані й полетів у небо.

Сів із нею на золотих горах і шовкових травах та й застерігав:

– Ой, не беріть, пані, багато золота, бо сонце вас розтопить!

А пані як побачила купи золота, то не тямила, що робить. Понабирала золота, куди лише могла. Стала такою грубезною, що як сіла на орла, то він аж присів. Ледве піднявся у повітря. Тут сонце пригріло, і пані стала танути – скоро скапала, як свічка.

Орел прилетів на пасовисько сам.

Тоді Василько попрощався з орликом, вернувся додому. Полагодив свою стару хатку й почав господарювати: купив три овечки, сокиру, обценьки й клевець. І тут нашій казці настав кінець.