Дівчина Хонхінур та лисиця (бурятська казка)

Колись давно-давно жила на світі дівчина Хонхінур. У неї було двадцять сім брязкалець. Жила дівчина на березі золотого озера, на грудкуватій землі.

Прийшла якось до Хонхінур лисиця й каже:

– Мене кликали на весілля до Хартаган-хана, отож дай мені, дівчинко Хонхінур, двадцять сім твоїх брязкалець!

Але дівчина Хонхінур не дала своїх брязкалець лисиці, а спересердя ще й гукнула:

– Не дам!

А лисиця їй:

– Я прийду через три дні. Якщо ти й тоді не віддаси мені брязкалець, я твоє золоте озеро в рота вберу, ще й розтопчу своїми копитами твою грудкувату землю.– Та й пішла собі.

Сидить дівчина Хонхінур і плаче.

Летіли над озером два лебеді, почули її плач і питають:

– Чого це ти, дівчино Хонхінур, так гірко плачеш?

А дівчина Хонхінур і каже:

– Приходила до мене лисиця, просила, щоб я віддала їй двадцять сім моїх брязкалець: хоче їх почепити на себе й піти на весілля до Хартаган-хана. Я їй своїх брязкалець не дала Тоді лисиця сказала, що через три дні знов прийде, а як я й тоді не віддам своїх двадцять сім брязкалець, то вона моє золоте озеро в рота вбере, а мою грудкувату землю своїми копитами розтопче.

Лебеді й кажуть:

– Не плач, дівчино Хонхінур! Як лисиця через три дні прийде по твої брязкальця, ти не давай їх; а як вона знов нахвалятиметься, що вбере в рота твоє озеро й розтопче копитами твою землю, ти їй тільки скажи:

«Де ж у тебе такий рот, щоб випити моє золоте озеро, й де в тебе копита, щоб розтоптати мою грудкувату землю?»

А як спитає лисиця, хто тебе навчив отак відповідати, ти мовчи, не кажи нічого.

Сказали це лебеді й полетіли на південь.

Через три дні приходить лисиця й каже дівчині Хонхінур:

– Ану, віддавай зараз же мені свої двадцять сім брязкалець! Як не даси, вберу в рота твоє золоте озеро й розтопчу копитами твою грудкувату землю!

А дівчина Хонхінур їй:

– Не віддам я тобі своїх брязкалець! Де ж у тебе такий рот, щоб умістилося моє золоте озеро, і де в тебе копита, щоб розтоптати мою землю?

Лисиця й питає:

– Це ж хто тебе навчив отак відповідати?

Дівчина Хонхінур мовить:

– Ніхто не вчив, сама кажу.

Не повірила лисиця й давай її питати та допитувати:

– Скажи та скажи, хто навчив?

Не втрималася Хонхінур і призналася:

– Два лебеді мене навчили!

Лисиця до неї:

– Кажи ж тепер мені, куди ці лебеді полетіли?

Дівчина Хонхінур каже:

– На південь полетіли!

– От я їм зараз! – розсердилася лисиця й побігла шукати отих лебедів.

Ходила вона, ходила й нарешті знайшла лебедів: сидять у дуплі старезного дерева. Лисиця їх ухопила й ну щосили шарпати та примовляти:

– А нащо ви навчили дівчину Хонхінур? А нащо ви навчили дівчину Хонхінур?

Злякалися лебеді, благають, просяться:

– Змилуйся, лисице! Ми тебе понесемо на собі, куди схочеш!

Лисиця й наказує:

– Коли так – несіть за море!

Лебеді погодилися. Сіла лисиця на одного лебедя, й вони полинули. От летять понад Чорним морем, коли це лебідь, що на ньому сиділа лисиця, давай стріпуватись і струшуватись.

Лисиця й каже:

– Ти не трусися, бо скинеш мене в Чорне море!

Лебеді їй:

– Не бійся, не скинемо!

А самі долетіли на середину Чорного моря, скинули лисицю у воду та й гайнули далі.

Бачить лисиця, що непереливки, давай гребти лапами, трохи не захлинулася, насилу видряпалася на берег. Пішла вона на високу гору, стала там сушити свою шкуру, сушить і думає: «Навіщо я повірила лебедям? Навіщо звеліла їм нести мене через Чорне море!»

Відтоді лисиця перестала ходити до дівчини Хонхінур, перестала страхати та вимагати в неї двадцять сім брязкалець.