Побачив Заєць Вовка без хвоста. Пішов його слідами і знайшов… вовчий хвіст у капкані. Ось воно у чому справа!
Витягнув Заєць вовчий хвіст із капкана. Налетіла на Зайця Сорока-пліткарка.
– Звідки у тебе вовчий хвіст, Косоокий?
– Я його у Вовка видірвав! – Збрехав Заєць.
– Як же це ти посмів? – здивувалася Сорока.
– Та дуже просто! Побився я сьогодні вранці з сірим волоцюгою – не захотів він зі мною першим привітатись! Вдарив його раз – другий, повалив на землю, нам’яв йому боки. Попросив він у мене пробачення: «Не бий мене Зайчику! Не бий!» Ну, я його бити не став, а хвіст відірвав. На пам’ять!
Рознесла Сорока на весь ліс новину про заячу сміливість:
– Заєць Вовку хвіст відірвав! Заєць Вовку хвіст відірвав! Сама бачила!
Повірили звірі. Та й як не повірити, коли Заєць лісом ходить, вовчим хвостом розмахує, комарів відганяє.
Прозвали звірі Зайця Відірвихвостом. Стали всі від нього свої хвости ховати.
Найбільше Лисиця занепокоїлася.
– У мене хвіст найкрасивіший у лісі! Шкода такого хвоста позбутися!
Зустріла Лисиця Ведмедя.
– Біжимо швидше з цього лісу, поки Вирвихвіст нам хвости не повідривав.
– А мені відривати нема чого. У мене хвіст ґудзиком! – відповів Ведмідь. – Краще зайця попрошу, щоб він на сільського пса Бровка страху нагнав. Тривожить він мене, гавкає ночами – спати мені не дає.
– Буде зроблено! – пообіцяв Вирвихвіст Ведмедеві і пішов у село.
– Ну й перепаде Бровкові! – вирішили звірі у лісі. – Бути йому без хвоста!
Заєць повернувся до лісу ні живий ні мертвий. Тремтить як листок осиковий. Заїкається.
– Що з тобою сталося, Косоокий? Відповідай! – обступили його звірі.
– Стра-стра… хо… хо…
– Не розуміємо, говори до ладу!
– Стра-стра-ховисько! – промовив нарешті Заєць.
– Що за страховисько? – захвилювалися звірі. – Де?
Але Видірвихвіст був так наляканий, що нічого не міг до ладу розповісти. Ледь-ледь зібрався з духом і тремтячою лапкою намалював на камені Півня.
Зрозуміли звірі, кого він по дорозі зустрів і кого так злякався. Півня! Ха-ха-ха! Півня!
Але прізвисько «Видірвихвіст» так за Зайцем і залишилося…