У одного дідича була велика череда. В тій череді був віл, що мав золоті роги. Його завжди пас найвірніший дідичів пастух Стефан. Дідич наказував:
– Пильнуй, Стефане, мого золоторогого вола, як свої очі!
– Буду пильнувати, паночку, ще ліпше. Та що я зроблю, як нападуть вовки і його з’їдять?
– М’ясо з’їдять, а роги залишаться, їх принесеш мені. Ти зрозумів, Стефане?
– Аякже, пане.
Якось дідич скликав багато гостей. Він похвалився перед гостями:
– Маю такого вола, що ще світ не бачив: золоті роги в нього!
– А чи того вола не вкрадуть у вас?
– Нізащо! Череду пильнує мій найвірніший пастух Стефан. Він хитрий, як лис.
Один панисько каже:
– А в мене є наймичка Парасочка, що зачарує пастуха і украде вола.
– Цього вона не зможе зробити.
– Ще й як! Можемо побитися об заклад… Даю півмаєтку!
– Я теж – півмаєтку, – засміявся дідич.
Змовилися. Пан послав наймичку на полонину, де паслася дідичева череда. Дівчина була файна, як те сонечко, а бесідлива, як та пташка. Пастух дуже сподобав собі наймичку Парасочку і захотів її поцілувати.
– Ой ні, цього не можна, – сказала вона. – Спочатку дай мені серце вола, що має золоті роги.
Стефан довго не думав, зарізав того вола та й дав дівчині серце. А вона сказала:
– Поцілуй мене один раз. Другий раз буде завтра. Але мусиш мені дати за це золоті роги.
– Бери їх вже, лише дозволь ще раз поцілувати! – відповів пастух. Він забув про дідича і про все на світі. Знав одну Парасочку.
Після того дівчина пішла і більше не приходила.
Стефан почав боятися дідича. Що тепер робити? Увігнав палицю в землю, повісив на неї капелюха. Цілий день ходив довкола того і вчився, як має говорити з дідичем. Потім пішов до панського двору і став перед дідичем.
– Що нового, Стефане?
– Біда, пане.
– Яка, Стефане?
– Та прийшла якась спокуса, без бороди й без вуса і за чорні брови видурила ще й золоті роги.
Дідич від злості впав на місці.
Півмаєтку взяв собі панисько, а друга половина лишилася Штефанові. Йому і Парасочці, яку взяв за жінку, було й того досить!
Тут і казці кінець, а хто слухав молодець.