Якось Тигриця-мама заходилася пекти солодкий пиріг. Вона так старанно розкачувала тісто, що борошно і цукрова пудра літали по всій кухні.
Саме тоді ж народилося тигреня Бінкі. Тигриця-мама подивилася на нього і спитала:
– Де ж твої смужки? Ну нічого, ти нам і без смужок любий.
Але Бінкі знав, що тигри мають бути смугастими. І він, не гаючи часу, побіг шукати собі смужки.
Першим йому зустрівся сержант. На рукаві в сержанта було аж три смужки.
– Дай мені, будь ласка, одну смужку, – попросив у нього Бінкі.
– Стій струнко, коли звертаєшся до військового! – гримнув на тигреня сержант. – Немає у мене зайвих смужок.
Бінкі побіг далі і побачив чавунну огорожу. Якийсь чоловік фарбував її. Бінкі почекав, поки він закінчить, а коли чоловік пішов, Бінкі притулився до огорожі спочатку одним боком, потім іншим. Фарба пристала до шкіри, і він став смугастим.
Бінкі кинувся бігом додому, щоб показати мамі свої смужки. Але було дуже жарко, припікало сонце, і фарба почала танути і стікати зі шкіри на землю, тож згодом у Бінкі знову не залишилося жодної смужки.
І тут він зустрів Зебру. Бінкі завмер від подиву: скільки смужок тільки на одній спині! Це ж несправедливо!
Він сів і гірко заплакав.
– Чого ти, малий? – запитала його Зебра.
– Чо... чому я не смугастий?
– Бідолашко! – сказала Зебра і лагідно лизнула тигреня. – А на смак ти нічого, приємний, – і вона лизнула його ще раз, – солоденький, як пиріг.
Вона лизнула його ще і ще – як раптом на спині у Бінкі одна за одною з'явилися чорні смужки.
Він прибіг додому до мами і закричав:
– Мамо! Дивись, у мене смужки!
– Дійсно! – зраділа Тигриця-мама. – Ну хто б міг подумати? Мабуть, це цукрова пудра і борошно засипали твої смужки, коли я готувала солодкий пиріг.
Тигриця-мама була дуже задоволена і запросила Зебру на чашку чаю.
До чаю Зебра отримала оберемок сіна, а Бінкі – шматочок солодкого пирога.