Жив–був Заєць у лісі і всього боявся.
Боявся Вовка...
Боявся Лисицю...
Боявся Пугача.
І навіть куща осіннього, коли з нього обсипалося листя, – боявся.
Прийшов Заєць до Чорного Виру.
– Чорний Вире, – каже, – я у тебе кинуся і потону: набридло мені всіх боятися!
– Не роби цього, Зайцю! Потонути завжди встигнеш. А ти краще іди й не бійся!
– Як це? – здивувався Заєць.
– А так. Чого тобі боятися, якщо ти вже до мене приходив, потонути зважився? Іди й не бійся!
Пішов Заєць та по дорозі зустрів Вовка.
– От кого я зараз з'їм! – зрадів Вовк.
А Заєць йде собі, посвистує.
– Чому ти мене не боїшся? Чому не біжиш? – крикнув Вовк.
– А нащо мені тебе боятися? – каже Заєць. – Я біля Чорного Виру був. Чого мені тебе, сірого, боятися?
Здивувався Вовк, підібгав хвоста, задумався.
Зустрів Заєць Лисицю.
– А–а–а!.. – посміхнулася Лисиця. – Парна зайчатинка тупотить! Іди–но сюди, вухастику, я тебе з'їм.
Але Заєць пройшов, навіть голови не повернув.
– Я біля Чорного Виру, – каже, – був, сірого Вовка не злякався, – ото хіба вже тебе мені, руда, боятися?..
Настав вечір.
Сидить Заєць на пеньку посеред галявини; прийшов до нього пішки поважний Пугач у хутряних чобітках.
– Сидиш? – запитав Пугач.
– Сиджу!– сказав Заєць.
– Не боїшся сидіти?
– Якби боявся не сидів би.
– А що такий пихатий став? Чи то осмілів на ніч?
– Я біля Чорного Виру був, сірого Вовка не побоявся, повз Лисицю пройшов – не помітив, а про тебе, старий птах, і думати не хочу.
– Ти йди з нашого лісу, Зайцю, – подумавши, сказав Пугач. – Дивлячись на тебе, всі зайці такими стануть.
– Не стануть, – сказав Заєць, – всі ж бо...
Прийшла осінь. Листя сиплеться...
Сидить Заєць під кущем, тремтить, сам думає:
"Вовка сірого не боюся. Лисиці рудої – ані крапельки. Пугача мохноногого – тим більше, а от коли шарудить листя і обсипається – страшно мені... "
Прийшов до Чорного Виру, запитав:
– Чому, коли листя сиплеться, страшно мені?
– Це не листя сиплеться – це час шарудить, – сказав Чорний Вир, – а ми – слухаємо. Всім страшно.
Тут сніг випав. Заєць бігає по снігу, нікого не боїться.
