Син вдови (норвезька казка)


Жила колись бідна-бідна вдова, і був у неї один-єдиний син, на ім’я Ларc. З останніх сил працювала мати, щоб виростити свого сина. А коли минуло Ларсу шістнадцять років, вона сказала:

– Тепер, синку, ти сам собі на хліб заробляй. Іди шукай якусь роботу, а я тебе годувати більше не можу.

І ось відправився Ларс по білому світу шукати собі заробіток.

Йшов він, йшов, і зустрівся йому на дорозі старий.

Старий запитує:

– Ти куди йдеш, хлопче?

– Іду роботу шукати. Хочу поступити до кого-небудь на службу.

– Ходи до мене!

– Гаразд, можу і до тебе. Для мене що до тебе, що до іншого – все одно.

– Ну так йдемо. Не пошкодуєш.

І Ларс пішов за старим.

Годував і напував його господар – годі й говорити. Роботи від нього ніякої не вимагав. Здається, чи не добре? Але надто вже нудно. Жодна людина до господаря не приходила. Живого голосу в будинку у нього не чути. Собаки і то не видно.

Одного разу господар зібрався кудись і каже Ларсу:

– Я їду на вісім днів. Ти один залишишся в будинку. Роби що хочеш, ходи куди хочеш, тільки не заходь в ті чотири кімнати, що на ключ замкнені. А якщо ввійдеш, сам на себе нарікай. Я повернуся і відрубаю тобі голову.

Ні, ні, Ларс ні в чому не ослухається господаря. Господар може на нього покластися…

Старий поїхав, а Ларс залишився один. Кілька днів тинявся він без діла по будинку, і таки раптом здолала його цікавість, що він узяв та відкрив одну з чотирьох замкнутих кімнат.

Увійшов, озирнувся по сторонах – кімната зовсім порожня, тільки над дверима, на полиці, лежить гілка висохлого терну.

“І чого це господар заборонив мені сюди ходити? Тут і дивитися нема на що, – подумав Ларс. – А таких прутів я собі цілий віз наламаю, якщо захочу”.

Через вісім днів господар повернувся. Не встиг порога переступити, а вже питає:

– Ти не заходив в замкнені кімнати?

– Не заходив, – відповів Ларс.

– А ось я зараз сам побачу, чи правду ти кажеш, – сказав господар і увійшов в ту саму кімнату, яку відкривав Ларс. – Ага, відразу видно, що ти тут був! Ну, тепер прощайся з життям!

Ларс плакав і запевняв, що завжди буде слухатися господаря. І господар пробачив його. Але спочатку гарненько відшмагав. Та не вік же пам’ятати погане. Господар перестав сердитися, Ларс забув про побої і вони знову зажили добрими друзями.

Минув час, і господар знову став збиратися в дорогу.

– Тепер мене не буде вдома чотирнадцять днів, – сказав він Ларсу. – Гляди ж, не заходь в ті три кімнати, що замкнені. А туди, де ти вже був, ходи, будь ласка, скільки твоїй душі завгодно.

Ларі, звичайно, пообіцяв робити все так, як велить господар.

Але і в цей раз сталося те ж, що і в минулий.

Вісім днів ходив Ларс біля та навколо замкнених дверей, а потім не витримав і відкрив замок однієї кімнати. І ця кімната була зовсім порожня, тільки на полиці, над дверима, лежав камінь і стояв глечик з водою. “Знайшов, що ховати!” – подумав Ларс. І знову замкнув кімнату.

У визначений день повернувся господар.

– Чи не ходив в замкнені кімнати? – запитав він відразу.

– Ні, не ходив, – відповів Ларс.

– Зараз я це перевірю, – сказав господар. Відкрив двері однієї кімнати та як закричить: – Ні, тепер не надійся! Прощайся з життям, прийшов тобі кінець!

Але Ларс так плакав, так плакав, що господар нарешті пом’якшав: життя подарував, а побити – побив. Живого місця на Ларсу не залишив. А коли рани його загоїлися і гнів господаря вщух, все пішло по-старому.

І ось знову зібрався господар з дому.

– Я їду на двадцять днів, – сказав він Ларсу. – Якщо ти ввійдеш в третю кімнату, не сподівайся залишитися в живих.

Сказав – і поїхав.

Чотирнадцять днів терпів Ларс, а потім не витримав і відкрив двері третьої кімнати. Тут вже зовсім нічого не зберігалося, навіть каменя. І тільки посеред кімнати в підлозі були невеликі дверцята, ніби як до льоху. Взявся Ларс за ручку і підняв ці дверцята. Заглянув в підпіл, бачить: там стоїть великий мідний казан і в ньому щось кипить. А вогню ніде немає.

“Що б в цьому казані могло бути?” – подумав Ларс і засунув в казан палець.

Вийняв палець, а він весь позолочений.

Що робити? Господар і раніше дізнавався, що Ларс ходив в замкнені кімнати, а тепер і поготів дізнається. Як Ларс не тер свій палець – і піском, і лугом, – а позолота все одно не сходила.

Тоді Ларі обв’язав палець ганчіркою і став чекати своєї долі.

Господар повернувся, подивився на зав’язаний палець Ларі і відразу все зрозумів, навіть заходити в заборонену кімнату йому не знадобилося.

Зірвав він з Ларсовой руки пов’язку – і засяяв  золотий палець.

Не довго думаючи господар схопив меч, щоб відрубати голову своєму неслухняного слузі, але Ларс впав на коліна, благаючи пощадити його життя. Зрештою господар змилувався над ним і відшмагав його ременем так, що Ларі не міг ні ходити, ні лежати, ні сидіти.

Довелося господареві дістати свій чарівний ріг і цілющою маззю змастити Ларсу рубці. Рубці зажили, і все знову пішло як і раніше.

І ось в четвертий раз поїхав господар.

– Тепер я повернуся тільки через місяць, – сказав він Ларсу. – І ось тобі моє слово: не носити тобі голови, якщо ти ввійдеш в четверту кімнату. На цей раз я вже дотримаю своє слово, будь впевнений.

Три тижні Ларс навіть повз тих дверей не проходив. А потім так захотілося йому увійти в заборонену кімнату, що він махнув на все рукою і увійшов.

Що ж він там побачив?

У кутку кімнати була влаштована загородка, і там, в стійлі, стояв чорний кінь. На голову йому був надітий брудний мішок, а до хвоста прив’язаний кошик з сіном.

– Це хто ж над тобою так пожартував?! – вигукнув Ларс. Він скинув мішок на підлогу, а кошик поставив біля морди коня.

Кінь, видно, був дуже голодний. Він з’їв все сіно, що було в кошику, і тільки потім сказав:

– Спасибі тобі, юначе. Ти нагодував мене і врятував від голодної смерті. За це і я врятую тебе. Піди в кімнату, де спить господар цього будинку, і вибери собі обладунки, тільки не нові, блискучі, а ті, що покриті іржею. Візьми меч – самий іржавий, сідло – найстаріше і повертайся сюди.

Ларс все зробив, як звелів йому кінь. Правда, меч був такий важкий, що Ларс ледь дотягнув його. А підняти його навіть двома руками не міг.

– Ну, тепер роздягайся і лізь в котел, що стоїть в сусідній кімнаті, – сказав кінь.

– Так я ж весь золотом покриюся – ось як мій палець – і ворухнутися тоді не зможу, – сказав Ларс.

А кінь йому відповідає:

– Хто в цей чан крадькома залізе, того золото по рукам-ногам сковує. А хто сміливо в чан кинеться, з тим нічого поганого не буде.

Послухав Ларс коня і стрибнув в киплячий казан, з головою в нього занурився.

А вийшов з казана – і не впізнати його. На щоках рум’янець грає, волосся золотом горить. І сила в руках така, що все йому байдуже.

– Спробуй-но підняти меч, – сказав йому кінь.

Ларі взявся за меч – і навіть в руці його не відчув, ніби це був не меч, а пір’їнка.

– Тепер осідлай мене. А сам одягни обладунки, візьми гілку терну, глечик з водою, камінь та ще прихопи баранячий ріг з цілющою маззю – і вирушаймо в дорогу!

Ларс взяв все, що велів йому кінь, скочив у сідло, і кінь помчав галопом.

Вони мчали швидше вітру, швидше каменю, падаючого з гори. Але раптом чорний кінь підняв голову і сказав:

– Я чую тупіт. Озирнись, може бути, це за нами женуться. Ларс озирнувся.

– Так і є, женеться за нами якесь чудовисько.

– Це наш господар – троль. Кинь швидше гілку терну, та подалі, щоб вона мене не торкнулася, – сказав чорний кінь.

Ларс підвівся в сідлі і кинув на дорогу гілку висохлого терну.

І відразу позаду них піднялися густі колючі хащі, справжній терновий ліс.

Троль добіг до цих колючих заростей, сунувся, та так і завив від болю. Довелося йому повертатися назад за сокирою і за підмогою.

Тим часом чорний кінь з Ларсом далі поскакали. Біжить кінь щодуху і знову чує позаду себе тупіт.

– А ну, озирнися назад, подивися, що там таке?

Ларі озирнувся і говорить:

– За нами ціла юрба женеться.

– Це троль і його нелюди. Кидай в них швидше камінь, тільки мене не зачепи.

Розмахнувся Ларс що було сили і кинув камінь. І відразу виросла на тому місці височенна гора. Тролі її і зубами гризли, і кігтями кришили, а нічого зробити не змогли. Довелося їм в обхід гори бігти.

А чорний кінь з Ларсом по прямій дорозі все далі і далі скаче.

І ось знову почув чорний кінь тупіт, знову відчув, що здригнулася під ним земля.

– Глянь, хто там за нами женеться? – сказав він Ларсу.

– Так там ціле військо! – вигукнув Ларс. – Всі в обладунках, з мечами і списами!

– Ну так швидше виливай воду з глечика, та гляди, щоб ні одна крапля на мене не потрапила.

Перехилився Ларс через сідло і став виливати на дорогу воду. І як він не старався, а все-таки одна крапля впала на коня. Відразу кінь з Ларсом опинилися в глибокому озері. Розлилося воно в усі сторони, так що і берегів не видно. Ледве виплив чорний кінь на сушу.

А тролі і ступити в воду побоялися. Лягли вони біля берега і вирішили випити озеро. Пили, пили і так напилися, що всі трісли.

Ніхто, звичайно, про них не пошкодував і не пошкодує, а чорний кінь сказав:

– Ну нарешті-то ми від них позбулися!

Довго ще вони їхали, поки не побачили густий ліс, а в лісі – зелену галявину. Біля старої липи з величезним дуплом кінь зупинився і каже:

– Тепер розсідлай мене, всі свої обладунки сховай у дупло, тільки одну вуздечку залиш собі і йди у королівський замок. І перш за все зроби собі перуку з моху, щоб золоте волосся прикрити. У замку просись на якусь роботу. А якщо в чому потреба буде, приходь сюди. Стріпни вуздечкою – і я негайно з’явлюся. Замок тут недалеко, стежка тебе прямо до нього приведе.

І ось Ларс в старому одязі і в перуці відправився в королівський палац.

Спочатку він пішов на королівську кухню і став проситися на  роботу у королівської кухарки. Він може носити дрова, носити воду з колодязя, – та хіба мало що потрібно ще на кухні. Але кухарка, лише побачила його, відразу прогнала геть.

– Куди ти лізеш, кошлатий, нечесаний! І ти ще уявляєш, що я пущу тебе в кухню? Іди, іди геть звідси! Тоді Ларс пішов у королівську стайню. Але конюх навіть руками замахав, коли почув, що Ларс проситься до нього на службу.

– Королівські коні на диби встануть, якщо тебе побачать! Хороший красень, нічого сказати! На голові не волосся, а ціла болотна купина! Іди, іди звідси.

Тоді Ларі пішов до королівського садівника. Той виявився поступливішим.

– Що ж, залишайся. Будеш землю копати. Для цього красивої зачіски не потрібно. А спати будеш під альтанкою. Альтанка стояла в саду на високих стовпчиках. Там, під драбинкою, яка вела в альтанку, Ларс знайшов трохи сіна і влаштував собі постіль.

Так і став він жити в королівському замку. Садівник був ним задоволений: ніхто з працівників не міг швидше Ларса скопати землю, ніхто не міг, як Ларс, принести зараз цілу бочку води. А Ларсу все було легко.

Одного тільки боявся садівник – щоб Ларса не побачили король і принцеса. Вони ніколи б потерпіли, щоб за їх садом доглядав такий нечесаний нечупара.

Так все сталося не так, як він думав. Одного разу, коли Ларс рано вранці зняв перуку і став умиватися, принцеса побачила його зі свого вікна.

Волосся його блищало, як сонце, і куди не повернеться він, всюди виблискував золотий промінь. А потім він знову надів перуку, і відразу все навколо немов потьмяніло.

Наступного ранку – ні світ ні зоря – принцеса наказала своїй служниці підкрастися потихеньку до Ларса, поки він спить, і зняти з нього цю огидну перуку.

Принцеса стояла біля вікна, а служниця тихенько пробралася до альтанки і вже простягла руку до перуки, але тут Ларс повернувся на другий бік і голосно захропів.

Служниця так і завмерла на місці. Але принцеса подала їй знак, і служниця обережно зняла перуку з голови Ларса. І відразу ніби золоте сяйво розлилося навколо. Ніколи ще ні служниця, ні принцеса не бачили такого красивого юнака.

Потім служниця так само обережно одягла Ларсу на голову його перуку і побігла до своєї пані.

За обідом принцеса сказала королю, що вона не хоче виходити ні за принца, ні за герцога, які її сватають, а вийде заміж тільки за хлопця, який працює у них в саду.

Король так розсердився, так кричав і тупотів ногами, що всім стало страшно. Але принцеса твердо стояла на своєму: або молодий садівник, або ніхто.

Тоді король наказав замкнути принцесу в її покоях і тримати її вдень і вночі під замком до тих пір, поки вона не одумається. А Ларса він наказав ув’язнити у вежі і тримати там стільки часу, скільки заманеться королю.

Так і зробили.

Король радіє, що позбувся біди, а інша біда вже в ворота до нього стукає – сусід війною на нього йде, його королівство захопити хоче. Тут вже хочеш не хочеш — мусиш воювати.

Побачив Ларс з віконця своєї вежі, що королівське військо збирається в похід, і просить тюремника:

– Піди до короля, може, дозволить король і мені з ворогом битися.

Ну і сміявся король, коли почув, що Ларс проситься на війну!

– Ворог відразу відступить, коли побачить такого воїна!.. Ну та хай йде, коли хоче.

Далі Ларсу зламаний меч, дали стару шкапу, яка на три ноги кульгала, а четверту тягнула і Ларс разом з усім королівським військом відправився на війну.

Трохи від’їхали і його шкапа загрузла в болоті. Ларс її і пришпорював, і бив, а вона ні з місця — ні туди, ні сюди. Так і пройшло повз нього все королівське військо, та кожен над ним ще й потішався!

А коли всі зникли з очей, Ларі зістрибнув зі своєю шкапи і побіг на зелену галявину, до старої липи. Дістав з дупла обладунки, надів їх, а потім вийняв з кишені вуздечку і легенько потрусив. Задзвеніла вуздечка і в ту ж хвилину перед Ларсом з’явився чорний кінь.

— Сідай на мене і нічого не бійся. Рубай ворога, роби свою справу, а я тебе не підведу.

Коли Ларс наздогнав військо, бій вже був у розпалі. Ворог з усіх боків так і насідав. А Ларс вирвався вперед, змахнув своїм чудовим мечем — і відразу здригнулися ворожі ряди. Змахнув вдруге — і побігло вороже військо.

Все далі і далі жене Ларс ворога, і кого його меч торкнеться, той мертвим падає на землю. У королівському війську тільки дивуються: хто цей сміливець, звідки взявся такий? Всі один в одного про нього питають, а його вже й слід прохолов. Увечері, коли поверталося королівське військо додому, Ларі як і раніше топтався посеред болота і підганяв свою шкапу. Знову всі над ним насміхалися.

– Дивіться, цей дурень все ще зі своєю шкапою воює!

І проїхали повз.

На другий день знову рушило королівське військо на ворога. Знову всі посміялися над Ларсом і його шкапою і залишили його борсатися в болоті.

А в розпал бою знову невідомо звідки прискакав воїн в бойових обладунках і розігнав ворожі ряди.

Увечері, коли військо поверталося додому, Ларс знову воював в болоті зі своєю шкапою. Хто повз нього не проїде, всякий для нього слівце знайде.

Один радить:

– Ти б свою конячку на собі поніс! Скоріше справа буде!

Інший запитує:

– Може, продаси свого скакуна? Я куплю!

Третій кричить:

– Підпори своїй шкапі змайструй! А знайшовся і такий веселун, що вистрілив в Ларса з лука і стрілою поранив йому ногу.

Тут вже Ларс не стерпів. Він почав так стогнати і охати, що навіть сам король розжалобився і кинув йому свою хустку – перев’язати рану. На третій день було те ж саме. Виїжджає військо з королівського замку, і Ларс з усіма на своїй шкапі. Доїхали до болота, і знову стала шкапа – і ні з місця.

– Тут він дочекається, що його жаби з’їдять! – сказав хтось.

І все дружно засміялися.

А коли військо сховалося з очей, Ларс знову побіг до старої липи, спорядився, скочив на чорного коня і поскакав до місця бою, туди, де дзвеніли мечі і свистіли стріли.

Врізався він в саму гущу бою і вбив ворожого короля.

На цьому і війна скінчилася.

А Ларс під’їхав до свого короля – і всі побачили, що нога у цього невідомого сміливця перев’язана королівським хусткою. Тут вже всякий здогадався, що рятівником королівства був не хто інший, як підручний садівника.

– Так чого ж ти прикидався бездомним бідняком, коли насправді ти знатний юнак? Якого ти роду-племені? Де твоє королівство? – запитав король.

– Немає в мене ніякого королівства, і ніким я не прикидався. Я і справді бідняк, син бідної вдови, – сказав Ларі.

– Шкода, звичайно, та що поробиш! – сказав король. – Але хто б ти не був, а все-таки врятував моє королівство.

І король відразу на повний голос оголосив, що віддає Ларсу в дружини свою дочку та й корону на додачу. Нехай тепер він править королівством!

Всім пораненим Ларс змастив рани цілющою маззю, яку прихопив у троля, і з веселими піснями військо повернулося додому. Коли принцеса побачила, що попереду війська їде Ларс, вона від радості стала стрибати на одній нозі.

– Ось мій наречений! Я ж казала, що кращого немає нікого на світі.

На другий день вирішили зіграти весілля.

Вранці молодий король пішов до стайні провідати чорного коня, подивитися, чи добре його нагодували і напоїли. Кінь стояв сумний, понурий.

– Я допоміг тобі стати щасливим, допоможи тепер і ти мені, – сказав він Ларсу.

– Так я для тебе все, що хочеш, зроблю, – сказав Ларс.

– Тоді візьми меч і відрубай мені голову. Ну що за життя у коня! Не хочу я більше так жити.

– Що ти, що ти! – вигукнув Ларс. – Ні за що я не погоджуся тебе вбити! І що це ти надумав! Хіба я тебе ображу коли-небудь! У тебе все буде, чого тільки ти не попросиш.

Але чорний кінь нічого не хоче слухати.

– Якщо ти не відрубаєш мені голову, – сказав він, – тоді я тебе вб’ю.

Довелося молодому королю погодитися.

Підняв він меч над головою чорного коня, а сам заплющив очі, щоб не бачити, як помре його вірний товариш.

Відкрив очі – що за диво? На тому місці, де був кінь, стояв тепер прекрасний юнак.

– Хто ти такий? Звідки ти взявся? – запитав Ларі.

– Хіба ти мене не впізнаєш? – сказав юнак. – Чи не впізнаєш свого чорного коня? Та я не завжди був конем. Моє королівство захопив той король, якого ти вчора вбив. Він продав мене тролю, а той зачарував мене. Ти зняв з мене його закляття і врятував моє королівство. Тепер ми з тобою будемо жити добрими сусідами і вже ніколи не будемо один з одним воювати.

Так воно і було. Обидва молодих короля прожили багато років, обидва постаріли, але все життя між ними був мир і дружба. Часто вони їздили один до одного в гості і ніколи не ходили один на одного війною.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)