У Ворона було чотири сини: Емемкут, Валь, Акаті і Котгано.
Якось Емемкут сказав Воронові:
– Мені хочеться, батьку, піти до богатиря помірятися з ним силою.
– Поки в тебе таке кволе тіло, нічого й думати про те, щоб тягатися з богатирем,– відказав йому Ворон.– Спершу наберися сили, а тоді вже йди.
– А як це зробити? – запитав син.
– У тундрі лежить камінь. Ним я бавлюся, коли треба набратися сили. Якщо ти зможеш зрушити цей камінь з місця, я сам скажу тобі: ти став сильний.
Емемкут поклав собі не гаяти марно часу. Того ж дня він пішов у тундру, знайшов камінь і спробував підняти, але за першим разом навіть не поворухнув той камінь – такий він був важкий. Тоді Емемкут вирішив не поспішати, а потроху набиратися сили. Незабаром він уже підіймав камінь, а згодом і підкидав, наче це був маленький камінець. На кінчиках пальців підкидав.
Якось, повернувшись додому, він сказав батькові:
– Мабуть, мені вже можна йти до богатиря. Либонь, уже досить набрався сили.
– Е-е, ні, ти ще слабкий,– сказав Ворон,– богатир одразу вб’є тебе, ти не думай, що він кволий. Послухай, що я скажу: у великому озері є два кити. Якщо ти переможеш їх, тоді виходь мірятися силою з богатирем.
Емемкут довго готувався до зустрічі з китами. Нарешті, одного дня він наскочив на них, схопив за хвости, ударив один об одного й обох повбивав. Після цього пішов до Ворона:
– Ну, батьку, отепер я вже можу напевне йти до богатиря,– сказав.
– Гаразд, іди,– відповів Ворон.– Хоч, може, йдеш на вірну загибель.
Емемкут одразу ж зібрався й вирушив до богатиря, а прийшовши, сказав йому:
– Виходь, поміряємося силою!
Глянув богатир на нього зневажливо і каже синові:
– Ану, синку, провчи цього хвалька. Він і тебе не подужає, а бач, сікається до мене.
Емемкут перший підступив до богатиревого сина. Почали боротися. Зловчився Емемкут, схопив супротивника за руку і кинув на кригу озера, та так кинув, що від того й сліду не лишилося.
Дивиться богатир – немає сина. Ох і розлютився ж він! Як схопить Емемкута, як брязне ним об кригу – аж крига почервоніла.
Тим часом Ворон і всі його домочадці дуже побивалися за Емемкутом.
– Мабуть, його вже й на світі немає,– каже Ворон,– Якби був живий, то вже б повернувся. Доведеться мені самому набиратися сили і ставати на бій з богатирем.
Він узяв лижі свого другого сина Валя. Спершу насилу пересувався на них, а згодом уже й бігав.
Упоравшись із лижами Валя, Ворон узяв лижі третього сина, Акаті. Спробував піти на них, та де там – і зворухнути не міг. Минуло багато часу, перш ніж Ворон упорався з цими лижами. Тоді він узяв лижі четвертого сина, Котгано. Всім тілом навалився, але не міг зрушити лижі з місця. Довго морочився, поки зміг поїхати на лижах четвертого сина.
Лише після цього він узяв лижі Емемкута, Та попервах не міг поворухнути ні рукою, ні ногою – тільки очима водив та повіками кліпав. Минув не один місяць, поки він сам міг ворухнутись, а тоді й зрушити з місця лижі. Нарешті осилив й Емемкутові лижі.
Після всього він узяв свої залізні лижі, підбиті камусом. На цих лижах він бігав, ще коли був молодий. Цього разу нічим не міг поворухнути навіть. Минуло кілька місяців, поки він зміг ворухнути повіками. Потім насилу почав водити очима. Через кілька днів зміг уже ворушити руками, головою і всім тілом. Насилу переставляв залізні лижі, підбиті камусами. Потім став потроху ходити на цих лижах, згодом і бігати. Він з’їжджав на них схилом гори, який поріс модринами, при цьому підминав величезні дерева і прокладав по них слід так, начебто це була трава.
Набравшись сили, старий Ворон вирушив до богатиря. Прийшов до його оселі, скинув лижі і лишився надворі.
– Ану, де там той богатир, хай-но вийде, побачимо, що він за силач! – гукнув Ворон.
Почувши це, богатир вискочив із юрти й кинувся на Ворона. І почався бій. Ворон схопив богатиря і кинув його на небо. Та так кинув, що поки богатир летів, з нього сам скелет залишився. А поки кістки летіли до землі, то й мохом поросли.
Тоді Ворон знайшов Емемкута й розбудив його.
– Хто це розбудив мене? – вигукнув здивований Емемкут.
– Я. Хто ж іще міг би це зробити? – сказав Ворон. Стали вони на лижі і рушили додому. Дорогою Емемкут сказав батькові:
– Ану, батьку, побіжімо додому наввипередки – побачимо, хто з нас проворніший.
– Куди тобі, телепню,– каже батько,– я враз обжену тебе.
– Дарма, а все-таки побіжімо наввипередки,– каже Емемкут.
Ворон як помчав на своїх залізних лижах, то Емемкут тільки встиг побачити кінці їх.
А коли Емемкут прийшов додому, там уже всі спали.
– А я думав, що батько вже старий і безсилий і я легко обжену його, – сказав Емемкут.