Чарівна скрипка (українська народна казка)

Жив колись на світі бідний чоловік. Щоночі йому снився син – високий, файний парубок. Але то був тільки сон. Життя минало, та ні маєтку, ні сина – сама біда в хаті.

Чоловік мав під горою шмат землі, на якому навіть дурний бур’ян не хотів рости. А одного року була така засуха, що не вродило й стільки, скільки було посіяно.

Пішов чоловік найматися до графа, якого люди любили як сіль в оці і тернину в боці.

– Підеш молотити, – сказав граф, – а за роботу візьмеш те, що в постоли падає.

Чоловік погодився. Молотив цілий день, увечері прийшов додому і висипав з постолів на лаву півжмені зерна. Отак він цілий місяць махав ціпом і приносив у постолах свій заробіток. Нарешті зсипав усе зароблене докупи, провіяв і розстелив на веретці, аби просушилося. Але позліталися голодні горобці і зерно видзьобали.

Як побачив це чоловік, кинув спересердя капелюха об землю і вилаявся услід горобцям:

– Смерека би вас прибила!

– Не сердься, добрий чоловіче, – ніби щось запищало у нього за спиною.

– А хто це мені радить не сердитись?

– Та я – зернина, не з’їдена горобцями.

– А де ти є?

– Та ось тут – під лопухом.

Нахилився чоловік, підняв прив’ялий листок лопуха і побачив золоту зернину.

– Що мені з тебе? – спитав, поклавши її собі на долоню.

– Хіба тобою наситяться голодні дід і баба?

– Ти мене не їж, а посій у землю і поливай три рази на день водою з Черемошу, – відповіла золота зернина.

Чоловік посіяв її перед вікнами хати. Три рази на день носив воду з Черемошу, щедро поливав, але із землі нічого не сходило. Засумував старий, забідкався. Розказав про все жінці, а вона допікає:

– Тобі, чоловіче, на старість горобці в голові цвірінькають. Де то видано, де то чувано, аби зернина вміла говорити! Як не було у нас гараздів за молодих років, то не буде і за старих.

Та одного ранку чоловік почув за вікном таку гарну музику, що за серце брала. Виглянув, але нікого не побачив, тільки там, де було посіяно зернину, виросла яблуня. З її гілля звисали не яблука, а скрипки – малі й великі, з жовтуватими й зеленуватими смугами. Зачудувався чоловік, вийшов надвір, та не встиг підійти до чарівного дерева, як почув:

– Добридень, тату!

Ще більше здивувався чоловік, оглянувся довкола, але нікого не побачив.

– Добридень! – відповів. – Але хто мене татом називає?

– Та це я, ваш син Петрик, – почулося, і з яблуні скочив стрункий, наче смерека, парубок.

– Коли ти мій син, то бери сапу, і підемо в город картоплю сапати, – все ще не вірив чоловік своїм очам.

Петрик узяв із собою скрипку і заграв такої веселої пісні, що сапи самі стали сапати, а картопля почала рости і цвісти.

– Що то за скрипка? – спитав батько.

– То така скрипка, що як погладжу зеленуваті смуги, то омолоджується добро, а як торкнусь жовтуватих старіється зло.

Не могли нарадуватися чоловік і жінка своєму синові, боялися, щоб із нього і волосинка не впала. Та Петрик дома не міг усидіти, все ходив то в ліс, то в поле, то між люди. Одної неділі він узяв скрипку і подався в село. На полі побачив людей, які ніби танцювали, але їм не грали ні скрипка, ні цимбали. Вони тільки плескали в долоні або вдаряли топірцями об топірці. Всі були такі марні, кволі і сухі, що з вітром полетіли б.

– Що ці люди роблять? – спитав Петрик старого чоловіка.

– Весілля справляють – відповів той. – Але від тяжкої праці у графа без вітру з ніг падають. Граф сказав, що як усі вимирають, то він привезе сюди людей із-за морських країв.

Погладив Петрик зелені смуги на своїй скрипці, утяв веселої тропотянки, що аж листя на деревах залопотіло, і люди неначе прокинулися з довгої сплячки. Зморшки на обличчях старих і молодих розгладжувались, щоки зарум’янились. Молодий і молода стали такі гарні, як місяць із зірницею. Всі пустилися у веселий танець.

Цілу божу днину Петрик веселив людей. А граф вийшов на балкон свого палацу, подивився на толоку і здивувався.

На другий день наказав гайдукам позаганяти всіх до палацу. Прийшли люди, поскидали капелюхи. Граф наказав:

– Від учорашньої музики вам прибуло сили. Тож завтра беріть кияння, молоти і лопати і маєте продовбати під найближчою горою великий прохід, аби весь Черемош міг туди текти.

Взяли люди кияння, молоти, і лопати і під крики гайдуків подалися до гори. Оточили її, як мухариці, і загепали кирками, аж іскри летіли. Минали дні, тижні, місяці, доки утворився широкий прохід, куди потекли води Черемошу.

Подивився граф на те диво і сказав:

– Тепер збудуйте в середині цієї гори казковий палац з великими залами, довгими коридорами і ясними світлицями. Такого палацу не сміє бути навіть у самого цісаря. Брама палацу має бути така, що її зачинить і мала дитина, а відчинити, щоб міг тільки я один на світі.

Не чули в собі чоловіки такої сили, щоб палац побудувати. Розсердилися на музиканта. Бо доки він їх не омолодив, не давав їм граф такої страшної роботи. Рушили до хати, де жив Петрик із батьками.

– Ану, виходь на наш суд! – загукали. – Ти дав нам сили видовбати діру для ріки, а тепер лишив у біді.

А Петрик тільки-но повернувся з далеких сторін, де омолоджував добро і зістарював зло. Почувши сердиті крики, вийшов з хати і став перед людьми.

– Кажи, що маємо робити? – чулося.

– Умирати всім разом?

Петрик відповів:

– Завтра всі до одного беріть кияння, довбні, молоти, долота, лопати і починайте будувати. Я прийду і допоможу вам.

Як почули чоловіки, що Петрик прийде, уранці посходилися до гори. Але ніхто з них не міг підняти ні молота, ні кияння. А гайдуки підганяють. Нарешті прийшов Петрик. Погладив зеленуваті смуги скрипки, приклав смичок до струн і врізав веселу коломийку – аж Черемош засміявся. Люди відразу повеселішали, зміцніли, зарум’янились і посхоплювались на ноги. Шматки скелі розліталися, падали в ріку. В горі з’явилися довжелезні коридори, височезні зали, широчезні комори, просторі світлиці.

Як усе було закінчено, прийшов граф. Дуже чудувався із палацу, а найбільше із брами, яку зачинила б одним мізинцем дитина, а відчинити міг тільки він.

Розіслав тоді граф людей по світу скликати гостей на весілля своєї доньки, яку посватав заморський принц. Коли гості зібралися в палаці, прийшов туди і Петрик. Як побачив його граф, то так скипів, що аж посинів.

– Як ти смів сюди прийти?! – закричав.

– Мужицьке весілля я вже бачив, а графського ще ні, – відповів Петрик.

Наказав граф слугам викинути хлопця із палацу у річку. Та Петрик погладив жовтуваті смуги скрипки, приклав смичок до струн і заграв. У палаці всі притихли, зістарілись. Граф згорбився, зігнувся, руки в нього задрижали. Не міг утриматися на ногах – сів на підлогу і почав дрімати.

Петрик вийшов за браму і зачинив її назавжди. Минули роки, брама обросла травою-муравою. Про графа ніхто більше не згадував. А про Петрика і його чарівну скрипку знають і донині. Я розповів би про нього ще більше, та в горлі пересохло.