Ішло, два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає.
Коли се один і каже:
– Ой, братіку, біда! Смерть іде! (А воно, бачите, в степу так здалека видно!).
– Ну, то що? – каже той.
– Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
– Е ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
– Чи так, то й так!
Сидять. Надійшла смерть та й каже:
– Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити, ось я вас із світа зжену, косою голови постинаю!
– Стинай, – каже один козак, – на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльки покурити!
– Ну,– каже смерть,– коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, – як пійшов од його дух та дим, то смерть аж набік одійшла.
– Оце,– каже,– який поганий дух! Як се ти таку погань куриш!
– Та що ж,– каже козак,– так мені сужено!
Як розійшовся дим та дух, смерть знов приступила:
– Ну,– каже,– покурив, тепер я вас обох постинаю!
– Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! – каже другий козак.– Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
– Нюхай, – каже, – та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
– А що ж воно, добре? – пита смерть.
– Та як кому! – каже козак.
– Ану, дай спробувати! – просить смерть.
– На, милостива пані!
Як нюхнула смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона – аж косу впустила!
– Цур же йому,– каже,– яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
– Отак як бачиш! – каже козак.– Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, Бог його зна! Мушу терпіти...
– А! – каже смерть, – коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука – вмерти, а от ти чхай ще 50 літ!
Отаким чином і визволилися козаки від наглої смерті.