В одному селі жив старий дід. Вів був дуже бідний, нічогісінько не мав. Помер і залишив своєму синові один лиш кужіль. Син узяв той кужіль і подався на заробітки. Дорогою в нього порвалися мотузки на постолах. Він вийняв кужіль і почав сукати мотузку. Так помалу дістався до великої річки. Вона була широка, як море. Як його перевезтися?
Став чоловік на березі й сушить собі голову, не знає, що робити. Поки отак думав, з води вигулькнуло бісеня.
– Що ти робиш?
– Мотузку сукаю!
– Навіщо вона тобі?
– Річку зв’язати!
– А нащо тобі її в’язати?
– Щоб додому віднести!
Бісеня пірнуло у воду й побігло до свого батька – водяника.
– Тату, якийсь чоловік там на березі сукає мотузку, щоб зв’язати річку й віднести її до себе додому!
– Це, напевно, якийсь страшний ворог! Де ж ми житимемо? Я без ноги, то біжи ти поміряйся з ним силою. Переможеш його, і він не забере річки!
Бісеня знову виринуло з води:
– Гей, ходи-но сюди!
– Що тобі ще треба?
– Забереш цю річку, як побореш мене!
– Поборемося, як прийдеш до мене в село!
– Прийду!
Поплентало бісеня за чоловіком. Той привів його до прірви, де жив змій.
– Ти ще малий, і мій син ще дитина, то ви боротиметеся, а я подивлюся,– сказав чоловік.
Коли це виповзає змій. Бісеня злякалось і втекло. Чоловік сховався від змія, а тоді знову прийшов до річки.
Прибігло перелякане бісеня до свого батька.
– Тату, не можна боротися з тим чоловіком. У нього є син, теж дитина, як і я, і коли той син з’являється, дерева в лісі хиляться з ляку.
– То біжи позмагайся з ним, хто далі кине яблуко. Ти його переможеш, і не забере він річки!
У великій бульбашці виринуло бісеня з води. А чоловік сидить, сукає мотузку.
– Гей, навіщо ти сукаєш мотузку?
– Аби міцніша була!
– Навіщо тобі міцна мотузка?
– Щоб не порвалася, коли нестиму річку!
– Віднесеш річку, коли кинеш яблуко далі за мене!
– Кидай спершу ти, а тоді я!
Жбурнуло бісеня своє яблуко аж за річку. Чоловік замахнувся, та не кинув яблуко, а непомітно сховав його в кишеню.
– Бачиш: я переміг. Твоє яблуко було видно, як воно летіло і як упало за річкою, а мого не було видно ні коли воно летіло, ні коли падало!
Бісеня зніяковіло і мерщій у воду. Прийшло до батька й каже:
– Тату, він переміг мене! Зараз забере нашу річку!
– Справді? – запитав старий водяник.
– Атож. Йому залишилося тільки зв’язати річку.
– Доведеться мені йти до нього. Той чоловік лишить нас без домівки, а то ще, чого доброго, і нас занесе!
Узяв милицю – тук-тук, тук-тук – і вже виткнувся над водою. Чоловік саме нахилився зав’язати мотузку на постолах.
– Гей, нащо ти в’яжеш річку?
– Понесу її додому! –відповів чоловік.
– Але ж вона наша! – каже старий водяник.– Що ж ми, зостанемося без домівки?
– Ваша чи не ваша, а я її заберу. Де хочете, там і живіть! А як лишитеся в цій річці, станете моїми рабами!
Водяник благав, а чоловік удавав, ніби не чує.
– Залиш нам річку, ми дамо тобі торбу золота!
– Що таке торба золота! Ще й нести її треба.
– Дам тобі дві торби і сам однесу! – обіцяє водяник.
– Ну, це вже інша річ. Гляди тільки, щоб торби були великі, як мішки.
Водяник пірнув у воду й незабаром виніс дві великі торби золота.
Чоловік рушив, а водяник насилу тяг ті торби слідом за ним.
Підійшли вони до села. Водяник натомився і сів відпочити. А чоловік думає собі: «Як він ітиме аж до моєї хати, то довідається, де я живу. Збере вранці родичів і забере в мене золото». І почав він міряти водяника – від п’ятки здорової ноги аж до голови.
– Нащо ти мене міряєш? – питається водяник.
– Дах моєї хати вкритий шкурами чортів, треба ще покрити один куток, тож я міряю, чи вистачить твоєї шкури.
Чоловік сказав це і ніби закуняв. А водяник за милицю і хода! Бідар узяв те золото і приніс додому.