Facebook InstagramPinterestTwitter
Казки іншою мовою: RU

Справедливий заєць (польська казка)

Казки про:
1745

Справедливий заєць (польська казка) Був колись в одному селі бідняк Мацек, чоловік хоч і добрий, але не так, щоб дуже розумний.

Пішов він якось уранці до лісу по дрова. Збирає сушняк, обламує трухлі гілки та сучки, складає на купу, коли чує – хтось віддалік стогне, наче плаче жалібно, благає допомоги. Злякався Мацек і став вагатися, йти йому чи не йти. Але таки зважився, попрямував тихцем глянути, що там таке.

Бачить: величезна сосна звалилася на ведмедя й так придушила бідолаху, аж йому очі з лоба вилазять.

Змилуйся, чоловіче добрий, рятуй мене! – жалібно стогне Бурмило.

Стало Мацекові ведмедя шкода, і взявся він до роботи: скільки сили в руках, підважує сосну, пхає під неї жердини. Ледве навалиться, обливаючись потом, впхне сошку, зараз і другу стромляє – впоперек. Аж із лоба йому піт капав, але врятував-таки ведмедя, а тоді й сам пішов додому.

Минув якийсь час, Мацек уже й забувся про ведмедя. Одного дня знову пішов у ліс по дрова, і раптом здибав на галявині Бурмила.

Зупинився ведмідь та й питає:

– Це ти, чоловіче, нещодавно врятував мені життя?

– Я. А хіба що?

Бачиш, друже, я повинен неодмінно дати тобі якусь винагороду, бо дуже хочу віддячити за те, що ти врятував мені життя!

– А яку ж ти хочеш дати мені винагороду?

– Я повинен тебе з’їсти – іншої ради немає...

– Та як же тобі не соромно, кудлатий, їсти свого рятівника?!

– А воно так тепер у світі ведеться, що кожен платить за добро злом, отож і я не можу тобі віддячити інакше.

– Дурні балачки! Лише негідники так роблять. Вдячність, справедливість завжди є, були і будуть у світі.

Ведмідь у сміх.

– Відколи живу,– каже,– ще зроду такого дурня не бачив! Але слухай, чоловіче! Я тебе помилую, як знайдеш хоч одного суддю, що розсудить справу на твою користь.

– Знайду! – гукнув Мацек і подався шукати суддю.

Іде і зустрічає дорогою селянина.

– Ходім зі мною, друже! – став прохати. – Розсудіть мене з ведмедем!

Та не на того натрапив...

Селянин пішов з Мацеком. Проте, ніби й слухає, про що йдеться, а сам Мацека штовхає, підморгує й на вухо йому шепоче:

– Ти спершу скажи, скільки мені заплатиш, як розсуджу справу на твою користь. А як ні – програєш!

Ведмідь збагнув, що й до чого, та як загарчить:

– Правосуддя не можна ані купити, ані продати. Ви мені очей не замилюйте!

Мацек почухав потилицю.

– Ну ж і погано, коли людина – отакий суддя!

Та й побіг шукати іншого. Здибав дорогою вола, веде його, прохає, щоб розсудив по правді.

– Еге, чи я дурний?! – ревнув віл. – Ви – мої недруги, отож я тільки радітиму, коли хоч одного з вас лихо вхопить!.. Ще тільки бракувало, щоб я вас по правді розсудив!

Ревнув, задер хвоста і втік.

Мало не заплакав Мацек, але що зробиш – подався знову шукати суддю. Аж чує – ластівка щебече на гілці:

– Ти, Мацеку, такого суддю шукай, щоб був ані надто малий, ані надто великий!

«Гм! – подумав Мацек.– Коли так – треба покликати барана».

Знайшов барана, веде його й питає:

– Ну, яка твоя думка щодо нашої справи?

Баран мекнув лайливо:

– Не знаю я ніякого правосуддя, не знаю також вдячності чи невдячності. Я можу лиш помекати. Але як вам треба згоди, зверніться до нашого вівчарського пса. То такий суддя, що кращого й не знайдеш! Тільки там що – хапає одного барана за шию. другого – за писок, третього – за спину... Тож усі ми – барани й вівці – мусимо жити в згоді. Ого! Наш пес – великий суддя!

Очі у ведмедя заблищали з радості.

– Чоловіче! – каже. – Вдячність до тебе гризе мене, ятрить дедалі дужче. Я неодмінно повинен з’їсти тебе, щоб віддячити.

– Стривай,– злякався Мацек. – цей баран дурний як пень. Відколи світ стоїть, жоден баран ще нікого не міг розсудити. Але зараз я таки приведу чесного суддю.

Біжить Мацек, кличе пса.

– Ти – щире створіння, незрадливе, певно, є в твоїм серці вдячність і справедливість.

Розповів усе як було й попрохав:

– Розсуди нас по щирій правді, по справедливості!

Замислився пес, а тоді й каже:

– Учора вночі розбійники вчинили напад на мого пана. Я вчасно загавкав, попередив його, врятував йому життя й маєток, а він мене сьогодні з подяки так одлупцював палицею, що ледве можу ходити.

Взяв Мацска розпач, і він кинувся геть. Біжить і сам собі думає:

«Ну й дурень же я, що послухав ластівку! «Не дуже великий, не дуже малий!» Пусті слова, та й годі... Покличу коня, це таки справді щиросердна тварина!»

Причвалав кінь і каже:

– Вже хто-хто, а я добре знаю, що таке вдячність і справедливість, бо вожу все, що накладають на воза, ношу свого пана ще й тягаю плуга в полі...

– Ну й що?

– Пан мене голодом мордує, батогом шмагає – замість плати...

– Ой лихо! – розгублено вигукнув Мацек.– Невже ж таки немає в світі нікого, хто б розсудив нас по правді?

А ластівка одне цвірінчить:

– Шукай, Мацеку, в лісі, в лісі! Хай буде не дуже малий, не дуже великий! Оце буде справжній суддя!

– Нікого не треба кликати, тільки розумну лисицю!

Пішов Мацек і привів лисицю.

Хитруха хвостом верть сюди, верть туди, повела очима, вислухала Мацека та й каже:

– Дуже мені дивно, що ти, ведмедю, досі не схрумав дурного Мацека... Певне, тебе тяжко мучить сумління, бо ж найгірша річ у світі – мати отакий борг удячності й не заплатити за нього невдячністю. Схрумай ти цього селюка, бо як не з’їси, скажу, що й ти дурень.

Регоче ведмідь, аж на землю падає, труситься від сміху та й каже:

– Лисиця добре радить, бо ти, Мацеку, схуднеш, шукаючи отієї справедливості, а я ой як не люблю їсти худих!

У Мацека мурашки побігли по спині, коли побачив, що ведмідь облизується.

Побіг, бідолаха, кликати на суддю вовка, хоч не дуже йому вірив.

Вовк покрутив носом, глянув Бурмилові на волохате черево, а тоді й каже:

– Певне, тобі, ведмедю, не дуже дошкуляє голод, якщо дозволяєш цьому чоловікові бігати, шукати суддю! Хочеш, я його придушу, а з’їмо разом?

Та ведмідь буркнув, заскреготавши зубами:

– Не хочу я ніяких спілок з вовками!

А тоді каже Мацекові:

– Так чи інак – на моє виходить. Давай я тебе з’їм, щоб сплатити раз і назавжди отой борг удячності!

Але Мацек ублагав Бурмила, щоб той дозволив привести ще одного суддю.

Йде, бідкається вголос, а ластівка сіла перед ним на гілці й щебече:

– Мацеку! Мацеку! Справедливості десь-інде шукай! Знайди таке звірятко, що його всі кривдять удень і вночі, а воно нікому кривди не робить, одне – схованки шукає, щоб якось прожити.

– Де ж я, бідолашний, його знайду?

– Онде воно під кущиком, недалеко звідси, притулилося, ховається від вовка й лисиці, від пса й від людини. Гляди ж, підходь обережно, бо злякається, що ти хочеш його вбити, і втече.

Йде Мацек, виглядає, ступає тихо, обережно, як йому ластівка казала.

Раптом з-під куща зайчик вискочив; стриб-стриб до нього та й озивається:

– Я вже чув про твою пригоду з ведмедем і саме думав, як тобі допомогти.

– Ой зайчику, дай боже тобі щастя за таку добру думку! Бо ведмідь одне править – мовляв, немає в світі ні вдячності, ні справедливості.

– Неправду каже ненажера-ведмідь! Є справедливість!

Прийшли до ведмедя, стали судити-рядити. Ведмідь мовить:

– Я повинен його з’їсти! Тільки хочу спершу переконатися, що таки немає в світі справедливості.

А Мацек твердить своє.

– Добре те, що ви кажете! – пискнув зайчик. – Але ж я мушу знати, як усе сталося, перше ніж дійшло до суду між вами.

– Я лежав під сосною,– пробурчав ведмідь,– а цей дурень сосну підважив і мене визволив – хай же тепер має за це винагороду!

– Мені треба на власні очі бачити, як ти лежав під сосною,– сказав зайчик.

– Бачу, що ти суддя такий, як треба! – зрадів ведмідь.

Пішли всі троє, знайшли те місце, де сосна привалила була ведмедя; жердини й сошки і досі ще її підпирали.

Зайчик і каже:

– Ану, Бурмилу, покажи мені, як ти лежав!

Ведмідь пропхався під сосну, а коли ліг на землю – зайчик моргнув Мацекові:

– Ану мерщій виймай жердини й сошки!

Мацек так і зробив, а ведмідь закректав і запросився:

– Ой, підважте сосну, бо вона мене душить!

Ось бачиш, усе тепер так, як було спочатку: ніхто з вас нічого не винен – ні Мацек тобі, ні ти Мацекові. А ти, чоловіче, тікай мерщій додому, та не роби нікому зла! Бо справедливість і правда є в світі!.. Є і завжди будуть!

Кажуть, ведмідь таки виборсався з-під сосни, але відразу втік геть. Тільки його й бачили! Зайцеву науку він запам’ятав назавжди.