Смерть-кума (українська народна казка)

Смерть-кума (українська народна казка)

Жили два брати: один – заможний, а другий – бідний. У багатого дітей було трохи, у бідного – аж семеро. Бідність у тій родині була така велика, що ніхто не хотів іти до хрестин, не йшли куми, нікому не було діла до малих. І от у бідних знову народилася дитинка.

Чоловік каже жінці:

– Треба йти по куму в сусіднє село, може хто погодиться.

Іде він дорогою за село – а назустріч виходить стара жінка з косою, худенька, страшна, з торбою на плечах. То була Смерть. Чоловік злякався й хотів обігнути її, але та запитала:

– Хто ти такий? Не втечеш від мене.

Чоловік розповів про сім'ю, про немовля та про те, що ніхто не хоче йти до христу. Смерть сказала:

– Я піду з тобою й охрещу сина.

Вона зняла торбу, дала її чоловікові і наказала нести додому. Дійшов чоловік додому, висипав із мішка – а там купа золота. Він послав старшого сина до дядька (багатого брата), щоб той допоміг переміряти міркою. Хлопець пішов, а батько почав готуватися до хрестин: купив їжу, випивку, все, що треба.

Того ж дня приїхала кума – не проста, а багата: шість коней, слуги, розкішний екіпаж. Люди зійшлися на хрестини – почали проситися в куми, та господар сказав:

– Ні, сьогодні тільки ми з кумою поїдемо на хрестини.

Хрестини відбулися, батюшка охрестив дитину. Кума прошепотіла чоловікові на вухо:

– Ніколи нікого не клич за стіл – хай буде тільки твоя сім’я. І запам’ятай: на ноги під ліжко постели стару свитку, а постоли (взуття) підвісь на дверях – щоб ти не забув, звідки прийшов.

Чоловік послухав. Він збудував нову хату, але стару свитку постелив під ноги на ліжку, а постоли повісив на дверях, щоб пам’ятати про бідність і не забувати рідних коренів. Діти підросли: хтось став професором, хтось – учителем, і родина скоро розбагатіла – навіть більше, ніж той старший брат.

Жили вони добре – аж допоки гроші не скінчилися. Зрештою кума прийшла знову і каже:

– Куме, в помочі стану. У далекому царстві захворіла царівна. За селом є дві криниці: одна з мертвою водою, друга – з живою. Набери трохи і поїдь лікувати.

Чоловік пішов, знайшов обидві криниці, наповнив пляшки й поїхав до палацу. Лікарі з усього царства з’їхалися, але не могли врятувати царівну. Коли чоловік з порваним пальтом та в потертих чоботях зайшов у палац і сказав, що вилікує, йому повірили. Він дав дівчині трохи мертвої води, потім живої, і невдовзі царівна прокинулася й захотіла їсти, а потім – танцювати. Лікарі, збентежені й приниженні, швидко поїхали.

Цар дуже зрадів і запропонував чоловікові половину царства, але той відповів:

– Мені не треба царства, у мене сім’я.

Тоді цар насипав йому мішок золота. Чоловік забрав нагороду і повернувся додому, а Смерть, що й раніше була поруч, дала йому одну просту настанову:

– Лікуй бідних безкоштовно, а з багатих бери плату.

Чоловік слухався спочатку: лікував, брав плату з заможних і не брав з бідних. Але згодом, скутий звичкою до грошей, він почав брати оплату й з убогих. Одного дня прийшов до нього генерал у пишній формі. На дверях висіли ті самі постоли як нагадування про бідність – генерал образився.

– Що це за мотлох у вас на дверях? – сказав. – Знімай і викидай.

Чоловік відрвав і викинув постоли. А біля порога вже стояла Смерть.

– Забув бідних? – запитала вона.

– Я забув, – зізнався чоловік.

Смерть суворо нагадала:

– Я ж наказувала: бідних лікуй дармо, а з багатих бери платню. А ти тепер і з бідних береш – значить, жити тобі лишатися не багато.

Чоловік злякався і благав:

– Відклади хоч до завтра...

Смерть погодилася. Тоді він придумав хитрість: на дверях написав слово "ЗАВТРА" і зробив ліжко на вертусі (ще один оберемок надії), думаючи, що Смерть побачить і відвернеться до завтра. Кожного дня він сподівався, що відтягне невідворотне. Але у хаті була служниця, що щодня прибирала; вона, читаючи напис, подумала, що лікар дійсно дасть їй платню завтра, і через злість стерла те слово.

Коли Смерть прийшла наступного разу, то вже не побачила "завтра" на дверях. Вона схопила чоловіка за ноги і сказала:

– Хто б ти не був – брат, сват чи кум – з мене не кпитимешся. Я не жалію нікого.

І так сталось: чоловік мусив піти з життя. Бо, як кажуть у народі, скільки не живи – а вмерти мусиш.


Залиште відгук!

Ваш відгук опублікують після перевірки!

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)