Цар Троян (Іван Нехода)

1

Був цар у давнину. От раз,

Уставши не на тую ногу,

Віддав катам такий наказ:

«Негайно рушити в дорогу

І всіх-усіх старих людей –

Дощенту знищить в той же день!»

«Яка від тих старих користь?

Не сіють і не косять жита, –

Готове тільки кожен їсть...

Без них нам краще буде жити!»

Так думав цар Троян оцей.

Всіх знищили старих людей!

Плач нісся по країні всій...

Та лють катів хоч як роз'ярена, –

Зоставсь-таки один старий.

Хто? Батько одного боярина.

Його сховав надійно син.

Ніхто не знав, де дівся він.

2

В царя жорстокого того

Був дикий кінь – кусавсь, брикався, –

З сідла скидає хоч кого!

Сам цар Троян коня боявся:

Ніяк не може зладить з ним,

З тим огирем своїм страшним...

Микитив цар і так і сяк, –

Рішив звернутись до чаклунки. –

Коня мого приборкать як? –

Пообіцяв їй подарунки...

Відповіла: – Вели з піску

Зсукать мотузку – та таку,

Щоб нею ізв'язать коня...

Кінь миттю, наче по наказу,

Сумирним стане, мов ягня.

– Бояри! – цар гукнув одразу. –

Назавтра ж довгу та в'язку

Дістать мотузку із піску!

А ні – всім голови зітну!.. –

Задав їм цар головоломку.

Хто ж може знати таїну,

Як із піску зсукать мотузку?

Додому йшла юрба бояр:

Усіх їх завтра стратить цар!

Прийшов і той з сумним чолом,

Що батька вирвав від загину.

Старий спитав у нього: – Чом

Такий засмучений, мій сину? –

Син розказав. А батько знов:

– Не бійся, вихід я знайшов.

Як завтра цар спитає вас: «Мотузка де?» –

Скажи: «Владико!

Її ми зробим в цей же час,

Зсукати – діло невелике,

Не знаєм тільки – от в чім суть –

Яка вона повинна буть?

Тонка чи грубий мотузок,

Без кольору чи кольорова?

Дай, царю, спершу нам зразок...»

І цар, таке почувши слово,

Промовив: – Правду кажеш ти,

Та тільки – де ж зразок знайти?..

Зостався цар ні в тих ні в сих:

Немає ж бо зразка такого...

Помилував бояр усіх.

Жилось їм гарно біля нього!

3

А незабаром – знов біда:

Страшна посуха насіда.

Куди не стань і не піди –

Пройшло посухи чорне рало.

Посів, дерева і плоди –

Усе живе повигорало.

Криниці висохли, річки.

Корови дохли і бички...

Жах охопив царя, людей,

Бояри навіть стали сиві:

Як пережити рік оцей?

Де взять насіння на посіви?

Микитить цар: хоч круть, хоч верть,

Голодна наступає смерть.

Покликав знов своїх бояр:

– Назавтра мусите рішити,

Чим свій поповнимо амбар?

Де для посіву взяти жита?

А не придумаєте – все:

Меч всім вам голови знесе!

І знов повісили носи,

Додому ідучи, бояри.

Яку тут відповідь даси?

Чим засівать озиме, яре?

Помітив батько – знову син

Засмучений... З яких причин?

– Що сталося? – спитав. – Недуж? –

Син відповів: – На цей раз, тату,

Не допоможете...

– Чому ж?

– Цар наказав зерна дістати –

Насіння для сівби. А де?

Зерна немає в нас ніде! –

Старий всміхнувся: – Не журись!

Скажи цареві: буде жито!

Скажи: нехай накаже скрізь

Усі мурашники розрити:

В них – повно жита! Від душі

Його збирали мураші!..

Це правду говорив старий.

Пішли повсюдно люди в поле –

Скрізь, де мурашник не розрий,

Бери зерна хоч повні поли!

Радіє цар: кінець біді!

Спитав боярина тоді:

– Скажи мені, хто той мудрець,

Що дав тобі таку пораду? –

Боярин побілів, як мрець:

Збрехати чи сказати правду?

– Сказать не смію правду все ж,

Бо – голову мені зітнеш! –

Цар мовив: – Жодна не впаде

З твойого чуба волосина.

Кажи: хто він, мудрець той? Де?

Його прославить вся країна! –

Як лист, боярин затремтів:

– Сховав я батька від катів!

Порушив, царю, твій наказ,

Що всіх карає без пощади...

І перший раз,

І другий раз –

Це батько мій давав поради!

І про мотузку із піску,

І про зерно, в цю мить важку...

І видав цар Троян в той день

Новий закон: любить віднині

Усіх-усіх старих людей!

Пошана й честь старій людині!

На вулиці зустрінеш – знай:

Вклонися їй, Дорогу дай!