Сидить дядько на пеньку, їсть хліб. Іде ведмідь і питається:
– Дядьку, що ти їси?
– Хліб, – каже дядько.
– Дай-но я попробую.
Дав дядько йому кусок хліба, ведмідь покуштував і питає:
– А з чого ж той хліб робиться?
Дядько й каже:
– Треба спочатку поле гарно виорати і на зиму посіять зерно. Воно перезимує, а на весну зійде й проросте, а потім виколоситься, достигне, і треба буде вижати його, в копи поскладати, додому звезти і змолотити, прочистити, поїхати до млина і змолоти. І буде тоді мука. А муку замісити, затопити в печі і пекти хліб.
Вислухав теє все ведмідь, почухав потилицю та й каже:
– О, то мені треба довго чекати.
Подумав трохи, а потім знов каже до дядька:
– Давай ми обоє посіємо...
– А як будемо збирати?
– Що тобі, а що мені.
Дядько й каже:
– Мені вершки, а тобі корішки. Чи згодний?
– Добре, – згодився ведмідь.
От посіяли вони зерно, виростили і зібрали урожай. Забрав дядько собі вершки, а ведмедеві оддав корішки, тобто солому. Побачив ведмідь, що його обдурено, та й каже:
– Е, я так не хочу. Сіймо щось друге.
Чоловік радить:
– Посіємо ріпу.. Вже тобі будуть вершки, а мені корішки.
Згодився ведмідь.
Настала пора збирати урожай. Забрав дядько собі ріпу (корішки), а ведмедеві дає вершки – листя. Бачить ведмідь, що знов Його обдурено. Махнув спересердя лапою і пішов до лісу. З того часу ведмідь ніколи не ставав у спілку з дядьком.