Настав вечір. Осінній ліс закутався у туман, наче в ковдру. Тиша.
– Фирррр! – почулося з нірки, що сховалася за сосною.
То було Лисенятко. І звали його Кусь.
– Пора, – поворушило мале носиком у тумані.
Вечір був прохолодний, і тому Кусь одягнув улюблений рудий светр. В ньому він був ще рудіший, наче вогник. І не аби як цим пишався. Бо бути рудим – це завжди чудово, вважав Кусь.
Він взяв кошика з печивом і пострибав на лісову галявину, де його вже мав чекати Їжачок. Авжеж! Вони щовечора влаштовували вечорниці серед сонного лісу. Їжачок жив у чудовому кубельці, що біля струмочка, і залюбки приходив на зустріч із Лисенятком. Светра він не одягав, хоч і було прохолодно. Бо вважав, що його колючки – то найкраща прикраса. Але, полюбляв носити шкарпетки й пухнастий, наче хмаринка шалик. Звали його Коль. Він грав на баяні, а Лисеня бігало навколо й співало пісень.
– Гей! Їжачку!
– Апчхи! – почулося поруч.
– Я приніс печиво!
– А я молочка!
Вони розклали частування на столику-пеньку й почали пригощатися.
Тим часом прямісінько над ними у хмарах копошився Місяць. Йому було сумно. Туман був такий густий, що застилав геть все довкола. А він так полюбляв споглядати, що там робиться на Землі! Як він вже не розважався! І ходив по канату, протягнутому від хмаринки до хмаринки. І ліпив з туману квіти й розкидав їх довкола. Підстрибував зайчиком й дзижчав джмеликом.
– Ох! – зітхнув він і відкрив величезну скриню.
Звідти золотими бджілками випурхнули зірки. Вони закружляли роєм і почали падати на землю.
– Ой! Ой! Ой! – зарепетував Місяць.
– Ой! – скрикнуло й собі Лисеня, якого зірочка поцілила прямо в маківку.
– Фир-фир! – аж підстрибнув Їжачок, коли одна зоринка плюхнулася прямісінько в глечик з молоком.
– Та це ж зорепад! – підстрибнуло Лисенятко.
Зірки падали рясно, наче переспілі груші.
Лисеня стрибало під зоряним дощем, а Їжачок катався м’ячиком по галявині й чіпляв зірочки на голки.
Тим часом Місяць зістрибнув з хмари на високу сосну й закричав:
– Рятуйте! Допоможіть!
Лисенятко з Їжачком підняли голівки.
– Ловіть їх! Ловіть! – репетував Місяць на сосновій гілці.
– Від тебе повтікали зірки?
– Ой, повтікали! Допоможіть мені їх позбирати! – попросив Місяць.
Малі радісно підстрибнули.
Вони взяли кошик і почали збирати в нього втікачок. Місяць тим часом зістрибнув з дерева й бігав за ними, складаючи зірки собі в кишеню.
– Ой, ой, ой! – пихтів він.
А зіркам було весело. Вони шаруділи в сухій траві й сміялися.
А одна зірочка-пустунка закотилася в нірку й розбудила Мишку.
Від галасу прокинувся Вітер, що дрімав під опалим листям. Одним подихом він розсіяв туман і закружляв вихором зірки. За мить вони вже палахкотіли в осінньому небі.
– Ого! – затамували подих Кусь і Коль.
Місяць подякував за допомогу й видерся на самісіньку верхівку сосни. Звідти він перескочив на пухку хмаринку й почав рахувати зірки. Всі були на місці, і Місяць, нарешті, заспокоївся.
Вітер пригостив себе печивом і знову ліг спати.
Щоб його не розбудити, Кусь і Коль тихенько перемовлялися між собою:
– А хіба зірки восени не сплять? – прошепотіло Лисенятко.
– Ні, просто щоб зігрітися, вони кутаються в хмаринки. І тому ми їх не бачимо, – захрумтів печивом Коль.
– Гей, малі! Ловіть подарунок! – почулося згори.
То був Місяць. Він посміхнувся й скинув на них пухнасту хмаринку.
Лисеня з Їжачком закуталися в неї і слухали, як Місяць розмовляє із зірками:
– Тікати із зоряної скрині – це геть кепсько! Місце зірок – на небі! А не де-інде у сухій траві! – сердився він, кутаючись у волохату хмаринку.
– Зате, як було весело! – усміхнулось, засинаючи Лисенятко.
– Фир! – позіхнув Їжачок та й собі заснув.
Заснув і ліс, і Місяць із зірками, і навіть туман. Лише одній зоринці не спалося.
– Яка я щаслива зірочка! – усміхалася вона. – Серед усіх зірок лише мені пощастило побувати в мишачій нірці!