В одному селі селяни гонили пасти худобу в ліс. Та часто ведмедиця нападала на худобу і нищила її. От люди стали журиться:
– Пропаде всенька худоба...
А хлопчик-пастушок і каже:
– Не журіться. Я вам ведмедицю піймаю.
Його й питають:
– Як же ти піймаєш?
– А от і піймаю, і вам живу її приведу.
Пішов хлопчик-пастушок у ліс до ведмежої берлоги, а ведмедиці нема дома, тільки одне ведмедятко. Побачило воно хлопчика та й каже:
– Ой хлопчику, хлопчику, чого ти прийшов? Моя мати прийде – тебе з’їсть.
Хлопчик йому:
– А от і не з’їсть: я їй буду казки розказувать. Якщо хочеш, то й тобі розкажу.
І став хлопчик ведмедяткові казки розказувати. Ведмедятко слухає казки та одночасно й до лісу прислухається.
Раптом каже:
– Ой, моя мати вже йде, тебе з’їсть.
Сховався хлопчик у кущі, а ведмедиця влазить у берлогу.
Нюхнула повітря і каже:
– Щось людським духом пахне... Хто тут був?
А ведмедятко й одказує матері:
– Був хлопчик-пастушок... Він уміє казки розказувать! Мені розказував, і я слухав. Якщо хочеш, то він і тобі розкаже!.. Але ти його не з’їси?
– Ні.
– То я його покличу...
– Добре.
Пішло ведмедятко, покликало хлопчика. Підійшов пастушок до ведмедиці, привітався:
– Добридень, ведмедихо-тітко! Я вашому ведмедяткові казки розказував... Якщо хочете, то й вам розказуватиму.
І став хлопчик розказувать ведмедиці казки. Розказував, розказував, а ведмедиця заслухалась, і не помітили вони, як насунула на ліс чорна хмара і линув дощ як з відра, затопив ведмедиці берлогу.
Зажурилась ведмедиха, а хлопчик і каже:
– Я піду, тітко-ведмедихо, додому і зроблю вам таку буду, що її ніколи дощ не промочить.
Пішов пастушок у село і каже людям:
– Робіть хутко буду на колесах, я вам ведмедицю привезу.
Зробили люди велику буду, узяв хлопчик її і поїхав у ліс.
Привіз її до ведмежої берлоги і каже:
– Ведмедице-тітко, лізьте хутко в буду, дощ вас не замочить уже.
Ведмедиця з ведмедятком вскочила у буду, і двері закрились. Повіз хлопчик буду з ведмедицею і ведмедятком у село.
Ведмедиця ж кричить на все горло:
– Пусти мене, я більше не буду чіпати твоїх корів!
Та хлопчик не слухає; привіз її в село, а люди повиходили з хат з топорами, городниками й хотіли її вже убить, та ведмедиця стала ще більше проситься:
– Пустіть мене, люди добрі, я більше не буду зачіпати ваших корів.
– Не будеш?
– Не буду,– проситься вона.
І випустили люди ведмедицю знов у ліс, а ведмедятко осталося з хлопчиком-пастушком. І донині, мабуть, слухає його казки.