Жив бідний Данило з жінкою та купою дітей. Мали одну корівку, яка давала краплю молока. Данило задумав продати її, аби купити хліба. Закинув корівці мотузок на роги та й повів на ярмарок. Постояв трохи і продав худобину за тисячу лей. Пішов із грошима на найбільшу площу, де було багато склепів-крамниць.
Дивиться – на площі стоїть шибениця, а під шибеницею – королівський жовнір із бубном на череві. Жовнір виголошує:
– Слухайте, люди! Сюди зараз прийде суд, який має повісити ворога нашого короля. Але як хтось із вас заплатить тисячу лей, то його не повісять.
Скоро прийшло багато панів. А жовніри привели молодого хлопця, що був у ланцюгах.
Суддя сказав:
– Гей, люди! Ви чули, як оголосили? Коли ніхто не дасть за хлопа тисячку, то ми його повісимо!
Всі мовчали.
– Ну, хто із вас дає тисячу лей? – знову спитав суддя.
Люди ще нижче похилили голови.
Суддя зробив жовнірам знак. Вони вже хотіли потягнути арештанта вгору.
Данило не витримав – так його ті гроші запекли в долоні:
– Нате тисячу лей і дайте мені того чоловіка!
Суддя забрав гроші, відпустив розбійника. Бідний каже хлопцеві:
– Ходімо, легіню, до мене.
Доки дійшли додому, ціле село уже говорило:
Ади, Данило продав корівчину й за ті гроші купив собі злодія, що хотів самого короля обікрасти.
Данило йде і потерпає: а що скаже жінка? А вона чекала на воротах з буком у руках.
– Ти ведеш дітям злодія?
Данило відповів:
– Види тихо, жінко! Як я міг дозволити, аби такого файного легіня повісив суддя?
А хлопець сказав:
– Не журіться, вуйно. Через кілька днів у ваших дітей буде дійна корова.
Він два дні відпочивав, а на третій – десь пропав. Повернувся із двома дійними коровами і привіз десять корців білої муки.
– Де ти це украв? – запитала Данилова жінка.
– Опришки не крадуть. Вони беруть у панів, аби бідні люди не казали, що до біди веде сто доріг, а від біди і стежечки не видно.
Чоловік, жінка й діти були дуже втішені.