Жили собі чоловік і жінка. Не були вони багатими, та жили у добрій злагоді й любові.
Але сумували, бо не мали дитини в хаті.
Тільки й утіхи, що старий кіт на припічку.
Чи мало, чи багато часу так минуло, та ось одного дня зібрала жінка якісь грошенята, пішла до лісової баби-ворожки і попросила її помогти своєму горю.
Порозкидала ворожка різне чарівне причандалля й вибрала жінці жменю чорного зерна.
– Змели ції зернятка на борошно, спечи собі паляничку та й з'їж її. Буде тобі дитинка, але дивись, щоби до півроку нікому її не показувала – ні сусіду, ні родичу, ні дальньому приятелю, ні чужому подорожньому. Затям собі – нікому!
Все зробила жінка, як наказала їй ворожка, і дійсно – незабаром знайшлася в неї ясноока, мила, як лялька, дівчинка. Назвали її Парасинкою.
Росла Парасинка, як кажуть, на очах. Дуже тішилися чоловік і жінка та з нетерпінням чекали часу, коли можна буде з усіма поділитися своєю радістю.
Якось, коли жінка була одна в хаті, у двері хтось постукав. Жінка завісила колиску з Парасинкою й відчинила двері. У дверях стояла сива згорблена бабця у подертій одежині, з ціпком. Вона привіталася з господинею та попросила води напитися.
Жінка відійшла від дверей набрати води і незчулася, як стара нишком прослизнула до кімнати й наблизилася до колиски. Відхилила баба завіску, що закривала Парасинку від сторонніх очей, пошепотіла щось над дитятком та й зникла геть, ніби її й не було.
Коли жінка повернулася з кухлем води до дверей, нікого там вона не побачила.
Відчуваючи недобре, кинулася жінка до колиски та й зблідла від жаху – у колисці сиділа свинка!..
Поплакали чоловік із жінкою, але що було робити? Так і стали вони жити із свинкою Парасинкою.
А незабаром дивні речі почали коїтися в їхній хаті. Вертаються вони з поля, а вдома все прибрано, заметено, на столі чекає готовий обід.
Дивуються старі – що то за чудасія така!
Отак спливав час, а Парасинка так і лишалася маленькою веселою свинкою.
– Але одного дня сусідським парубок Іванко запримітив, як від сусідського подвір'я з кошиком за плечима до лісу поспішала свинка.
"Що то за диво!" – думає Іванко. І так це його зацікавило, що пішов він за свинкою назирці до лісової хащі.
А у хащі побачив, як свинка залізла під кущ з одного боку, а з другого боку куща з'явилася дівчина, вродлива, як горлиця.
Підкрався Іванко до того куща і побачив під ним свинячу шкуру. Підійшов тоді Іванко до красуні.
– Скажи мені, чарівна дівчино, чому ти ховаєшся у свинячу шкуру?
Опустила очі дівчина:
– Зачарувала мене в колисці чорна чарівниця, і тепер мушу я жити у цій шкурі, доки... – ще нижче опустила красуня очі, – доки не засватає мене гарний парубок.
– Тож будь моєю жінкою! – враз запропонував Іванко.
– Ой, Іванку, дивись, щоб не пожалкував! Адже усе село буде сміятися, як поведеш мене до шлюбу. А стану я дівчиною лише тоді, як поцілуєш мене за весільним столом.
Та Іванко й слухати нічого не схотів. Наступного дня заслав сватів, а першої ж неділі вів Парасинку до своєї хати.
Все село висипало на вулицю. Такого реготу тут ще не чули. Усі глузували та сміялися – від малого до старого.
А більш за всіх реготав багацький син Василь:
– Ви лишень подивіться на того дранця! Який іде – таку і з собою веде!
Та Іванко з Парасинкою ніби й нічого не чують. Чимчикують собі своєю дорогою.
Ось і Іванкове подвір'я. За весільний стіл, окрім батьків Іванка та Парасинки, ніхто з села сісти не захотів.
Люди поставали за тином та кепкували, хто як міг.
Василь аж заходився:
– Диви, диви, як він свинюку цілує! Ой не витримаю! Ой лусну від сміху!
Та тільки Іванко поцілував свинку, як свиняча шкура впала з неї – і стала Парасинка перед столом вродлива та щаслива.
Тут увесь сміх припинився, а Василь з подиву ледь не впав. Як побачив він Парасинку – аж увесь затрусився від заздрощів.
Ось тобі й Іванко! Ось тобі й дранець!
П'ять днів не міг Василь ні їсти, ні пити.
І сон йому не йшов. Усе думав, де б йому засватати ще гарнішу красуню.
Шостого дня надумав: "Той жебрак Іванко взяв собі миршаве порося бідного сусіди, а я за свої гроші засватаю... найкращу графську льоху! Отакого!"
І не гаючи часу, рано-вранці, прихопивши торбинку грошей, Василь побіг до графського замку – до управителя.
Той довго не міг второпати, що від нього хоче цей навіжений, але торбинка з грішми дещо прояснила, і він погодився віддати за Василя Маню – найгрубшу графську льоху.
Найближчої ж неділі графські хлопи ледь животи не позривали, як тягли Маню на Василеву бричку.
І ось Василь, гордий, як імператорська кобила, летів із своєю нареченою до весільного столу.
Все село завмерло від нової несподіванки. Люди не знали, що й казати.
А ось і весільний стіл, повний їжі та питва. У Мані очі порозбігалися – стільки тут усього!
Але ж правду кажуть: пусти свиню до столу – вона й ноги на стіл.
Ось і Маня усіма чотирма рвонула до смаженої бараболі.
Ледь-ледь вдалося Василеві пригорнути льоху пикою до себе. Ось він, бажаний чарівний поцілунок!
Тільки чогось ніяка шкура не впала з льохи ні після першого, ні після другого, ні після десятого поцілунку.
Але й розлютився тут Василь. Випхав він спересердя Маню копняком з-за столу.
Отут уже все село впало від сміху.
– Але й Василь! Але й легінь! Кричи, кричи, Василю! Нехай вся округа знає, що ти одружився! Хай усі чують!
Лишень Василю було зовсім не до сміху. Пригадалося йому отут своє: "Який іде – таку і з собою веде".
А Іванко з Парасинкою зажили собі весело та щасливо.
За мотивами української народної казки "Свинка-Парасинка та попова льоха".