Жив собі емір, і був у нього один-єдиний син. Щодня емір ходив на полювання. Діставшись до улюбленого місця, він ставив намет і сидів, вичікуючи, поки прийдуть газелі. Якось син сказав йому:
– Батьку, я теж хочу піти з тобою!
Але емір відмовив йому. Хлопець, однак, підстеріг, коли батько вирушив на полювання, і пішов назирці за ним, пильнуючи, щоб батько, якого він дуже боявся, не помітив його. А батько, угледів якусь тінь і подумав, що то газель. Він натис на спусковий гачок і вистрелив. Але знайшов не газель – мертвого сина! Загорнувши тіло в плащ, емір поклав його на коня, привіз до дружини й сказав:
– Княгине, сьогодні приніс я велику мисливську здобич. Але нема у нас такого казана, щоб зварити її. Йди лишень до сусідів та й спитай: «Кого не спіткало горе розлуки, той нехай позичить нам казана!»
Пішла дружина еміра по сусідах, кажучи кожному:
– Сусіди дорогі, кого не спіткало горе розлуки, позичте казана, щоб зварити мисливську здобич еміра!
Але всі відповідали їй:
– Хіба є хто-небудь на світі, кого б не спіткало таке горе?
Обійшовши всіх, дружина повернулася й сказала емірові:
– Нема жодного сусіда, якого б не спіткало горе розлуки.
Тоді сказав їй чоловік:
– І ми, княгине, з того числа! Ось твій син на спині коня, піди та зніми його!
Пішла княгиня ні жива ні мертва, зняла сина та й ну плакати-ридати.
І сказав їй емір:
– О, княгине, кого тільки не вразить розлука!
І мовила дружина крізь сльози:
– Так, кожного!
Тоді звелів емір:
– Підведись-но, та поховаємо сина нашого, а самі по-кладемося на Божу волю.
Звелися вони, вбиті невимовним горем, взяли сина та й поховали. І доживали віку самотньо.