Ранець, шапочка та ріжок (Брати Ґрімм)

***

Ранець, шапочка та ріжок (Брати Ґрімм) Жили колись три брати. Стали вони все біднішати і біднішати, і, нарешті, так збідніли, що довелося їм зовсім голодувати,– не було в них навіть і шматка хліба, щоб поїсти. Ось вони і кажуть:

 – Так жити більш не можна; вже краще ми підемо по світу щастя шукати.

 Зібралися вони в дорогу і пройшли вже далеко, багато доріг і стежинок пройшли, але щастя ніде так і не знайшли. Ось потрапили вони якось у темний ліс, а посеред нього стояла гора; підійшли ближче, бачать– а гора-то вся із срібла. І каже старший:

 – Ну ось я і знайшов своє щастя бажане, а більшого я не хочу. – Набрав він срібла стільки, скільки мав сил понести, повернув назад і додому повернувся.

 А двоє інших кажуть:

 – Від щастя ми хочемо більшого, ніж одне лише срібло. – І вони не взяли його, а рушили далі.

 Йшли вони кілька днів і прийшли до гори, була вона вся золота. Зупинився другий брат, подумав і не знав, як йому повестися.

 – Що мені робити? – каже він. – Чи взяти мені золота, щоб на все життя вистачило, або далі йти?

 Нарешті він вирішив і набив усі кишені золотом, простився із своїм братом і додому повернувся.

 А третій сказав:

 – Що мені срібло та золото! Не хочу я відмовлятися від свого щастя, – може, випаде мені на долю щось краще.

 Він рушив далі, минуло ще три дні і потрапив він у ліс, був він значно більший, ніж минулі, і не було йому ні кінця, ні краю; і не міг він там нічого знайти, щоб поїсти й попити, і почав уже сили втрачати.

 Тоді він виліз на високе дерево – подивитись, чи не буде видно згори, де тому лісу кінець; але куди він не дивився, видно було одні лише вершини дерев. Тоді він спустився з дерева, але його мучив голод, і він подумав: «Ех, якби поїсти мені ще хоча б раз». Тільки він зліз з дерева, бачить, що стоїть під деревом стіл, і на ньому поставлені різні страви, і піднімається від них пара.

 – Ну, цього разу, – сказав він, – моє бажання здійснилося вчасно.

 І, не питаючи, хто приніс йому їжу, хто її приготував, він сів за стіл і їв із задоволенням, доки не вгамував голод.

 Закінчив він їсти й подумав: «Шкода, що така хороша скатертина пропадає тут у лісі», – він згорнув її і сунув у кишеню.

 Він пішов далі, і надвечір, коли він знов відчув голод, йому захотілося випробувати свою скатертину. Ось розгорнув він її й каже:

 – Хочу, щоб ти була знов вся уставлена хорошими стравами.

 І тільки він сказав своє бажання, як з’явилося ,на ній багато блюд із прекрасними стравами, скільки місця вистачило.

 – Тепер я бачу, – сказав він, – в якій кухні варять мені їжу; ти мені дорожча за цілу гору срібла та золота. – Він зрозумів, що це ска-тертина-самобранка.

 Але щоб повернутися додому спокійно, скатертини-самобранки йому було замало: йому хотілося помандрувати ще по білому світу й випробувати долю. Зустрів він якось увечері в темному лісі брудного вугляра; той обпалював вугілля, і варилась у нього на вогні до вечері картопля.

 – Доброго вечора, чорний дрізд, – сказав він, – як ти тут один живеш-буваєш?

 – Та щодня одне й те ж, – відповів вугляр,– кожного вечора– картопля; хочеш зі мною поїсти – будеш гостем моїм.

 – Спасибі, – відповів мандрівник, – але я не хочу віднімати у тебе твоєї вечері: на гостя ти не розраховував; а ось, якщо тобі завгодно, то я тебе запрошую на вечерю.

 – А хто ж тобі приготує вечерю? – спитав вугляр. – Я бачу, що в тебе з собою нічого нема; а тут і дві години мине – нікого не зустрінеш, хто міг би дати тобі щось поїсти.

 – А їжа все ж таки буде, – відповів мандрівник, – та ще така смачна, якої ти жодного разу не їв.

 І ось дістав він із ранця свою скатертину, розгорнув її на землі і каже:

 – Скатертино, накрийся! – І миттю з’явилося смажене та варене, і було воно гаряче, немов тільки що з кухні принесене.

 Вугляр витріщив очі, але довго просити себе не примусив, підсів до їжі і став запихати у свій чорний рот шматки, які побільше. Коли вони поїли, всміхнувся вугляр і каже:

 – Слухай, а скатертина-то твоя мені подобається; вона була б мені в лісі в пригоді, адже тут ніхто не зварить тобі ніколи чогось смачного. Давай мінятися. Он висить у мене в кутку солдатський ранець; хоча він і старий і на вигляд звичайнісінький, проте криються в ньому чарівні сили; мені він, мабуть, більше не потрібен, і я готовий обміняти його на скатертину.

 – Але спершу мені треба дізнатися, які в ньому чудові сили криються, – сказав мандрівник.

 – А я тобі розповім, – відповів вугляр, – ось як удариш ти по ньому рукою, то з’явиться миттю єфрейтор із шістьома солдатами, озброєними з ніг до голови, і що ти їм ні накажеш, то вони і зроблять.

 – Що ж, – сказав мандрівник, – я, мабуть, готовий помінятися, – і він віддав вугляру скатертину, зняв зі стіни ранець, повісив його собі на спину й попрощався.

 Пройшов він частину шляху, і захотілося йому випробувати чарівну силу ранця, він хлопнув по ньому рукою, і миттю перед ним з’явилося сім воїнів, і єфрейтор сказав:

 – Що накажете, мій пане начальнику?

 – Руште прискореним маршем до вугляра і вимагайте у нього мою скатертину-само-бранку.

 Вони зробили «наліво кругом» і невдовзі принесли те, що він наказав, – вони відібрали у вугляра, недовго питаючись, скатертину-самобранку.

 Потім він наказав їм повернутися назад у ранець і вирушив далі, сподіваючись, що щастя йому всміхнеться ще більше. На заході сонця прийшов він до другого вугляра, який готував собі на вогнищі вечерю.

 – Хочеш повечеряти зі мною, – спитав його брудний парубок, – із сіллю картоплі, а сала ані крихти, так підсаджуйся до мене ближче.

 – Ні, – відповів мандрівник, – уже будь ти у мене цього разу гостем, – і він розгорнув свою скатертину; і з’явилися на ній миттю найпрекрасніші страви. Сіли вони поряд, стали пити і розвеселилися.

 Поїв вугляр і каже:

 – Так, ось лежить у мене наверху на полиці стара, поношена шапка, але у неї чарівні властивості; варто її одягти і повернути на голові, і миттю з’являться гармати, і буде наведено їх цілих дванадцять у ряд, і вони всіх перестріляють, – ніхто перед ними не встоїть. Шапка-то ця мені не потрібна, а за твою скатертину я б її охоче тобі віддав.

 – Що ж, це, мабуть, підходить, – відповів парубок, узяв шапку, одяг її, а вугляру залишив свою скатертину.

 Пройшов він частину дороги і вдарив об свій ранець, і його солдати принесли йому назад скатертину. «Одне до одного підходить, – подумав він, – але мені здається, що щастя моє ще попереду». А надії його не обманули.

 Пройшов він ще день і прийшов до третього вугляра; цей теж запросив його, як і ті, скуштувати його картоплі без сала. Але він запросив його поїсти з ним на скатертині-самобранці, і це так прийшлося вугляру до смаку, що він запропонував йому ріжок, який мав зовсім інші властивості, ніж шапочка. Якщо на цьому ріжку заграти, то рухнуть усі стіни і мури і обернуться всі міста та села в розвалини. І ось, хоча він і віддав вугляру за ріжок скатертину, але миттю наказав своїм солдатам її знов повернути. Нарешті в нього були і ранець, і шапочка, і ріжок.

 – Тепер, – сказав він, – у мене, мабуть, є все; час і додому повертатися і подивитись, як моїм братам живеться.

 Повернувся він додому, а брати тим часом збудували собі за срібло та золото прекрасний дім і жили в ньому без нужди. Увійшов він до них у дім у старій куртці, на голові стара, поношена шапочка і старий ранець за плечима, – вони його й за брата свого признавати не хотіли. Стали з нього кепкувати і кажуть:

 – Ти ось себе нашим братом вважаєш, а сріблом та золотом погребував і забажав собі більшого щастя. Ні, наш брат з’явиться оточений розкішшю та багатством, уже напевне могутнім королем, а не якимось жебраком.

 І прогнали вони його з двору.

 Тут розлютився він і почав бити по своєму ранцю доти, доки не стали перед ним у шеренгу сто п’ятдесят солдатів. Він наказав їм оточити будинок своїх братів, а двом солдатам наказав взяти лозини й начесати шкіру двом пихатим братам, доки ті не признають, хто він такий. Піднявся сильний галас, позбігалися люди, щоб допомогти братам у біді, але з солдатами ніяк не могли впоратися. Нарешті доповіли про те королю, і був король незадоволений і наказав вислати свого начальника із загоном солдат, щоб вигнати з міста порушника порядку; але у людини, що мала ранець, виявився значно більший загін, і він примусив відступити королівського начальника і його солдат з розбитими носами назад.

 І сказав король:

 – Цього злодія треба, однак, спіймати.

 Другого дня він вислав проти нього більший загін, але зробити йому вдалося ще менше. Той виставив проти нього солдат ще більше і, щоб скоріше покінчити з королівським загоном, він повернув на голові раз-другий свою шапочку– і почали стріляти важкі гармати, і королівські солдати були розбиті і втекли.

 – А тепер я не заключу миру, – сказав він, – доки король не віддасть мені доньку свою в дружини і доки не буду я правити всією країною.

 Про це й наказав доповісти королю, і той сказав своїй доньці:

 – Що тепер робити? Доведеться виконати те, що він вимагає. Якщо бажати зберегти мир і корону на голові, то мені нічого не залишається іншого, як видати тебе за нього заміж.

 І ось відсвяткували весілля; але молодій королівні було прикро, що чоловік її проста людина, носить пошарпану шапку, за плечима старий ранець. їй дуже хотілося його позбутися, і вона думала і вдень, і вночі, як би це їй зробити.

 І ось вона придумала: «А чи не в цьому ранці криється його чарівна сила?» – і вона вдала із себе таку ласкаву, розжалобила його і каже:

 – Зняв би ти свій старий ранець, він тебе так спотворює, що мені доводиться за тебе червоніти.

 – Моя кохано, – відповів він, – цей ранець і є найдорожчий мій скарб; доки він у мене, я не боюся нічого на світі, – і пояснив їй, якою чарівною силою той володіє.

 Тут кинулася вона йому на шию, немов бажаючи його розцілувати, а в цей час спритно зняла у нього з плечей ранець і, схопивши його, втекла.

 Коли вона залишилися сама, вона вдарила по ранцю і наказала солдатам схопити і зв’язати їх попереднього хазяїна і вигнати його з королівського палацу. Вони скорилися, і тоді підступна дружина викликала ще солдат, щоб прогнали вони його зовсім із королівства. І довелося б йому загинути, якби не залишилася в нього шапочка. Тільки вдалося йому вивільнити руки, повернув він на голові кілька разів шапочку, – і миттю почали гриміти гармати, все було розгромлено, і довелося самій королеві йти до нього й просити в нього пробачення. Вона так ласкаво його просила та обіцяла виправитися, що, нарешті, вмовила його заключній мир. І вдала вона із себе таку люблячу, що змогла невдовзі його ошукати, і він розповів їй, що якщо хто й відніме у нього ранець, то все ж його подолати не можна доти, доки є у нього ця стара шапка.

 Дізнавшись про це, вона дочекалась, поки він заснув, забрала в нього шапочку й наказала виштовхати його на вулицю. Але залишився у нього ще ріжок; і ось, сильно розлютившись, став він дути в нього що було сили. І миттю рухнуло все: стіни та мури, міста та села, і були вбиті при цьому король з королевою. І якщо б він не перестав дути у свій ріжок, обернулося б усе в розвалини і не залишилося б і каменю на камені.

 І ось із того часу ніхто вже більше не наважувався виступити проти нього, і став він королем над всією країною.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

MaxSiteAuth.

(обов'язково)