Жив на світі убогий чоловік. Нічого в нього не було, окрім білої коняки. Щодня вирушав він з своєю конякою до млина і там запрягав її у привод. Коняка слухняно ходила по колу, привод рухався і крутилися жорна. Отак заробляв він собі на хліб. Цілісінький день молов млин зерно, без спочину працював бідняк, поганяючи конячку. Дуже набридло це бідолашний бідняк, поганяючи конячку. Дуже набридло це їй, і вона сказала господареві:
— Господарю ти мій любий, чому це люди двох коней запрягають у привод, тільки ти так мене мучиш? Важко мені самій. Цілісінький день ходжу по колу, кручу важке млинове жорно.
— Конячко моя, — відповів бідняк, — причина тут проста: у мене не то що коня або якоїсь дрібної скотини — комашки навіть немає, щоб припрягти до тебе.
Тоді біла коняка сказала своєму господареві:
— Ну, якщо тільки й лиха, відпусти мене, і я сама знайду собі підмогу.
Бідняк одразу ж випріг її і відпустив на волю.
Вирушила вона в мандри, йшла-йшла, раптом бачить — лисяча нора. І спало їй на думку таке: «Ляжу біля лисячої нори і прикинуся мертвою».
А в тій норі жила стара лисиця з трьома лисенятами. От одне лисеня, найменше, захотіло вилізти з нори. Підійшло до виходу, побачило білу коняку і подумало, що надворі сніг.
Повернулося лисеня до матері:
— Ой матусю, не можна зараз виходити з нори, сніг надворі!
— Який там ще сніг? — здивувалася стара лисиця. — Літо ж тепер! Піди, синочку, — сказала вона середульшому лисеняткові,— подивись-но, що там таке?
Пішло лисеня, але, побачивши, що коло нори лежить біла коняка, одразу повернулося до матері:
— Ой матусю, і справді не можна вилізти — надворі сніг!
— Який же сніг, коли середина літа! — здивувалася лисиця. — Піди ти, мій найстарший сину, ти вже бував у бувальцях, не то що ті малята! Глянь, що там таке.
Вийшов найстарший син, але теж незабаром повернувся.
— Так, матусю, — сказав він, — хоч як дивись, а надворі сніг! Навкруги білісінько.
— Не може того бути, — сказала стара лисиця, — щоб у літню пору — сніг!
І вона сама попрямувала до виходу. Підійшла і бачить, що то не сніг, а біла коняка лежить.
Замислилася лисиця: як би відтягти її подалі? Покликала синів, взялися вони вчотирьох, а коняка — ні з місця.
Тоді лисиця вирішила піти до свого кума — вовка.
Прийшла й каже:
— Любий мій куме! І яку ж я роздобула ласу здобич! До нори вже була дотягла, а вона ніяк не влазить. От я й надумала: давай перетягнемо її в твоє лігво, а їсти будемо гуртом.
Зрадів вовк, а сам подумав: «Хай тільки м’ясо буде в моєму лігві, а там лисиця лише облизня вхопить!»
Коли вони підійшли до місця, де лежала біла коняка, вовка взяв сумнів:
— Скажи, кумасю, а як же дотягти її до мого лігва?
— Та дуже просто, — відповіла лисиця. — Так само, як я тягла її сюди: прив’язала за хвіст до мого хвоста і волочила по ямах та вибоїнах. І це дуже легко було! А зараз давай прив’яжемо її хвіст до твого хвоста — тобі дотягти значно легше.
«Оце діло», — подумав вовк і одразу погодився.
А лисиця міцно-міцно прив’язала вовчий хвіст до хвоста білої коняки.
— Ану, куме, тягни!
Потягнув вовк, мало не луснув від напруги, а коняка наче прикипіла до місця. Вовк ще більш напружився, і раптом біла коняка схопилася і помчала. Тягнула вона вовка за хвіст через ями й вибоїни, аж поки не приволокла його до свого господаря.
— От бачиш, знайшла я собі підмогу.
Бідняк зразу ж забив вовка, шкуру з нього продав за великі гроші і купив ще одного коня.
Відтоді біла коняка вже ніколи не крутила жорно сама.