Перо та чорнильниця (Ганс Андерсен)

Дуже давно, коли країнами керували королі й імператори, люди писали не авторучкою, як нині це робиш ти, а пташиним пером. А відбувалося це так.

У спеціальну баночку наливали чорнило, в яке змочували кінчик пір’їни, й обережно виводили літери на цупкому папері.

Одного вечора чорнильниця, що стояла на столі, почала хизуватися:

– Які чудові тексти виникають завдяки мені! Не припиняю дивуватися, скільки всього знаю! Щоразу, коли господар укотре змочує перо, й гадки не маю, що з’явиться на папері: прекрасні вірші, фантастичні оповідання, ліричні пісні чи, можливо, неповторні описи природи. Повірте, друзі, справді не розумію, звідки в мене такий талант.

– Годі вигадувати! – глузливо всміхнувся сусід. – Невже, шановна, не знаєте, що Ви – лише баночка з рідиною, потрібна для того, аби змочувати мене – перо, бо щодня натхненно працюю: складаю вірші та пишу історії. Якщо не вірите, спитайте в людини. – Не можу погодитися. Скільки Ви служите? Ще й тиждень не минув, а вже потріпані! – зауважила співбесідниця. – Ви – мій помічник.

Перо не стерпіло такої образи й обурено вигукнуло:

– Нерозумна чорнильна діжка!

Суперечку перервав поет, який повернувся з концерту майстерного скрипаля. Чоловік був зачарований прекрасною грою. В інструменті, здавалося, було невичерпне джерело звуків: то ніби весело дзюркотить струмочок, то грайливо щебечуть пташки, то реве буря в сосновому бору. Поетові ввижалося, що мелодія лине з його власного серця.

Завдання музиканта було непростим, одначе неперевершена майстерність глядачам здавалася забавкою: смичок начебто сам пурхав по струнах, а скрипка ніби самостійно виспівувала чарівну мелодію. Слухаючи її, присутні забули про митця, який укладав у гру серце й душу.

Під враженням поет сів до столу й написав ось що:

«Було б нерозумно й несправедливо, якби смичок і скрипка пишалися своєю майстерністю. Проте як часто це робимо ми, люди – письменники, вчені, художники, винахідники… Адже насправді лише інструменти в руках власного таланту, який подарував Бог. Йому одному честь і хвала! Нам же пишатися нічим!»

– То як? – зухвало озвалося перо, коли поет вийшов із кімнати. – Чули, як господар прочитав уголос те, що я написало?

– Тобто ті рядки, що з’явилися завдяки мені? – виправила чорнильниця. – Не засмучуйтеся. Бути моїм помічником – велика честь.

– Чорнильна душа! – процідило розлючене перо.

– Гусак-простак! – дражнилася сусідка.

Жоден із них так нічого й не зрозумів. Лише поет ніяк не міг заснути: все міркував про скрипаля та його неперевершену майстерність… Йому одному честь і хвала!