Босмінка не знала, як і дякувати своєму визволителю. А той лише сором’язливо посміхався та примовляв:
– Пусте! Що ж тут такого!.. Я друга в біді не залишу.
Вода вже зовсім почорніла, і ночувати вирішили в затоці.
Добре обдивившись, друзі знайшли зручну місцинку. Майже коло самої поверхні плавала бура стеблина торішнього комишу. Зсередини вона зовсім прогнила і перетворилася на довжелезну трубку.
Пузанчик заліз у неї і потяг за собою Босмінку. Та пробралася в глиб трубки і, сказавши Пузанчикові «На добраніч», заснула.
А Пузанчик ще довго перекидався й кректав. Кілька разів він тривожно схоплювався, виглядав з трубки: чи хто не підкрадається часом? Але навколо запала німа тиша. Заспокоївшись, Пузанчик ліг знов і незабаром задрімав.
Уранці друзі залишили затоку. За ніч вони добре відпочили, і Пузанчик – бо ж не міг він, витівник і непосида, пливти собі спокійно й не втнути якоїсь штуки – раптом запропонував:
– Давай наввипередки, га?!
– Що ж, можна! – погодилася Босмінка і перша кинулася вперед. Та Пузанчик швидко випередив її, бо він був куди більший і сильніший.
– Зажди!.. – гукнула захекана Босмінка.
Пузанчик зупинився і чомусь заховався у кущику. Висунувши з укриття голову, він насторожено за кимось стежив.
«Чого це він?» – не розуміла Босмінка. Вона наблизилася до жучка, але той збуджено повернувся до неї й замахав вусиками:
– Тихше!.. Там колючка!
Босмінка несміливо визирнула з-за Пузанчикової спини. Зовсім поруч вона побачила якесь кругле гніздечко. Воно було звите з рослин і мало вхід і вихід. Коло самого гніздечка вертілася невеличка рибка з колючками на спині.
– Ікру охороняє, – шепнув Пузанчик. Він був дуже розумний і знав, мабуть, геть усе на світі.
У цей час хтозна-звідки з’явився молодий Карась. Здивовано роззявивши рота, він повагом підплив до гніздечка і хотів заглянути всередину. Колючка вмить наїжилася й кинулася на нього.
Карась загавився і Колючка штриконула його своїми голками в живіт.
– Рятуйте!.. Ріжуть!.. – заверещав Карась і кинувся навтьоки.
Леонід Шиян. Пригоди Босмінки. Ілюстрована книга. Малюнки Віктора та Кіри Григор’євих. (читати, завантажити, слухати)Босмінка злякано відсахнулася і наскочила на якийсь височенний стовп. Вона вхопилася за нього і стала обмацувати хоботком. Коли раптом...
Раптом стовп підстрибнув, і вкрай розгублена Босмінка опинилася... в повітрі.
Глянувши вгору, вона побачила над собою величезні крила і довжелезний дзьоб.
Стовпище виявився ногою великої сірої Чаплі!
Босмінку охопив жах.
– Пузанчику! – несамовито закричала вона.
Пузанчик виринув на поверхню і, нічого не розуміючи, втупився в небо.
Босмінка хотіла стрибнути вниз, та вже пізно: птах підіймався вище й вище. Тоді вона щосили вчепилася Чаплі в ногу і завмерла.
Сяк-так заспокоївшись, Босмінка вже з цікавістю розглядалася навкруги. Навіть запишалася трохи: «А Пузанчика, мабуть, завидки взяли, що я Чаплю осідлала».
Але незабаром справи її стали прямо-таки кепські.
В роті пересохло, і вся вона почала зморщуватися. Легесенька черепашка і тепер боляче тиснула на спину.
– Води... водички, – шепотіла Босмінка.
А Чапля летіла собі й летіла.
Нарешті вона щось помітила внизу і почала знижуватися. Над головою Босмінки засвистів вітер – такий сильний, що розціпив її ніжки – і вона повисла на самому хоботку.
Кінець!.. Зараз вона зірветься! Хоботок став повільно сповзати вниз.
І в цю мить Чапля опустилася у воду.