Це був мулистий ставок. Босмінка ковзнула на дно і знесилено випростала ніжки. Як хороше у воді! Ніколи, ніколи не полетить вона більше на Чаплі! Нізащо!
Лежачи на боці, вона впіймала шматочок водорості і з апетитом проковтнула. Потяглася за іншим шматочком – і побачила товстого ситого Коропа. Наче дзеркальця, виблискували його золотисті лусочки.
І Короп знехотя попрямував до неї. Босмінка неабияк злякалася. Однак сховатись було ніде, і вона – зметикувала-таки! – прикинулася мертвою.
Короп зупинився поряд і зарився головою у твань.
«Не помітив... – зраділа Босмінка. – Але що він там шукає?»
Короп змахнув хвостом і засипав Босмінку мулом. Мало не задихнувшись, вона піднялася вгору й побачила, як Короп схопив черв’ячка.
У Босмінки мороз пройшов по спині. Вона круто повернула і подалася геть.
Невдовзі помітила ще одного здоровенного Коропа, потім одразу двох.
«Еге, тут плавати небезпечно! – занепала духом Босмінка. – Так і пильнуй, щоб хтось не схопив! І писнути не встигнеш...
Противна Чапля! Що вона наробила! Ну як тепер потрапити назад у річку?»
Босмінка обережно попливла вздовж берега, шукаючи виходу із ставка.
Аж ось почувся шум падаючої води. «Що воно таке?»
І раптом Босмінка відчула, як її підхопило й понесло. Прямо перед собою вона побачила якусь дерев’яну решітку. Захвилювалася і спробувала зупинитись. Але течія невблаганно кинула її на решітку, і Босмінка застряла у вузькому, забитому водоростями отворі. Вона рвонулася назад, та куди там!
Вода притисла її до водоростей і вже не відпускала.
Проте Босмінка не розгубилася. Орудуючи хоботком, вона стала продиратися вперед. Слизькі, холодні водорості обплутали її від ніг до голови. На мить бідоласі здалося, що вона вже не вибереться звідси. Аж ось, нарешті, протислася крізь отвір і... полетіла шкереберть.
Водяний потік підхопив її й вергонув униз...
Босмінка боляче вдарилася об щось тверде і разів зо два перекинулася через голову. Виринувши на поверхню, вона побачила, що опинилася в струмку. Ставок залишився десь позаду, за високим земляним насипом. Струмок, весело дзюркочучи, біг серед зеленого лугу.
«Може, він впадає в річку? – пожвавішала Босмінка. – От було б здорово!»
І вона довірилася течії.
Далеко попереду замаячила якась чорна рибка. Швидко-швидко махала вона хвостиком, і Босмінцї ніяк не вдавалося гарненько її роздивитися. «Хто ж це?» – не розуміла вона.
На завороті струмка, біля куща, рибка зупинилася. Босмінка, вагаючись, наблизилась до неї і сторопіла: коло самого хвоста у рибки росли дві лапки! Звідки ж було їй знати, що це зовсім і не рибка, а Пуголовок, рідний Жабин син. Так, так, тієї самої Жаби, що врятувала її від страшного павука.
"Не помічаючи Босмінки, Пуголовок злизував з гілки, що впала у воду, наліт водоростей. Мабуть, вони були дуже смачні, бо Пуголовок навіть сопів від насолоди.
Та ось він наївся й зібрався в путь.
«Попрошу його, може, підвезе? – набралася сміливості Босмінка. – Здається, він добрий».
Але Пуголовок уже повернувся до неї спиною. І тоді Босмінка без усякого дозволу причепилася до його, хвоста. Пуголовок нічого не відчув, адже Босмінка була легесенькою, мов пушинка. Востаннє глянувши на гілку, він помчав струмком униз.
«Ой, як же гарно їхати! – раділа Босмінка. – Не те, що на Чаплі...»
Їм часто попадалися зграйки сріблястих рибчинок. Поспішаючи кудись у своїх справах, заклопотано проплив жук Плавунець. Очевидно, десь недалеко мала бути річка. Босмінка від нетерплячки засовалася на хвості. Скоріше б!..
А струмок робився дедалі ширшим і повноводнішим. Ще один заворот – і він влився у річку. Нарешті!.. Ура-а-а!..
Пуголовок несподівано зупинився перед якимось кущиком – і Босмінка, не втримавшись, полетіла йому через голову. Падаючи, вона побачила, як перелякано шарахнула вбік – хто б міг подумати! – її власна мама...
– Ма-а-а! Мамуню!!! – пронизливо заволала Босмінка і вперше в житті заплакала.
З-під сусіднього листочка висунувся тато і недовірливо витріщив своє чорне око.
Що було потім – важко й розповісти. З радощів батьки так обіймали своє дитинча, що мало не вивихнули йому хоботок. Коли, врешті, всі трохи оговталися, матуся докірливо мовила:
– От бач, не слухала нас – і загубилася. Добре, що все гаразд. А якби ти загинула?!
І, уявивши Босмінку в пазурах ненажерливого хижака, мама ледве не знепритомніла.
– Я тепер завжди буду слухняна, – винувато прошепотіла Босмінка.
Тато схвально кивнув головою і, подумавши, солідно проказав:
– Мені здається, гм... час уже обідати. Я знаю, де можна поласувати прегарними водоростями.
І дружна сімейка рушила в дорогу. Босмінка пливла між мамою і татом. Вона почувала себе щасливою-прещасливою. Єдине, за чим вона жалкувала, – що поруч нема її друга Пузанчика. Чи доведеться їм зустрітися знову? Цього Босмінка не знала, як не знала й того, які нові пригоди чекають її попереду.