Казка про жида Лейбу, Пудика і нечищений оселедець (Лірник Сашко)

***

Казка про жида Лейбу, Пудика і нечищений оселедець (Лірник Сашко)  Зібралася кумпанія до корчми.

– Погулять нам, Господи, поможи:

  То писарі, то малярі,

  То ковалі, то слюсарі,

  То дзвонарі, музики,

  То мельники й чумаки.

  А що ще робити чесним людям довгими зимовими вечорами, коли в господарстві все давно пороблено, сіяти-орати вже не треба, воли собі сіном ремиґають, а височенні вози-мажі гарно змащені дьогтем і поставлені у клуні дожидатися тепла і нової дороги. Це жіноцтву роботи і взимку вистачає: і напрясти, і корову подоїти, і в ополонці шмаття випрати, і борщ з квасолею та затертим салом зварити, та щоб укипів добре, та сметани туди, та ще й скоринку житнього хліба часником натерти… От де розкіш, от де смакота! Їв якось я панську страву – ні тобі квасолі, ні тобі бурячків, та й м’яса катма – сама вода та капуста кисла, щі називається. Тим-то ті пани такі худі та нещасні, та ще й хусточкою носи витирають – геть у всіх нежить, бо часнику не їдять!

  Так от, поки жінки там пораються, то чоловіки у корчмі думають, як далі жити. А корчма у нас у селі вдатна, дарма що стріха протікає – але ж тільки в дощ. На стінах намальовані картинки про козака Мамая, та про лебедів, та ще про дівчину з відром коло криниці, а далі то я вже й не згадаю. Такої корчми не те що в Сорокотягах чи Охматові, ба навіть у Києві немає. За Петербург не скажу – мабуть, для цариці таку й збудували, та все одно такого корчмаря, як наш жид Лейба і у цариці немає.

  А Лейба у нас – ото вже хитрий як лис, ото вже спритний, ото вже вдатний до комерції. Сам був худенький і гнучкий, хвартушок у нього був синій, штанці чорні, ярмулка біленька, а борода і пейси довгі, чорні та кучеряві. Сім’ю Лейба мав велику – дружину Сару та шістьох кучерявих хлопчиків, любив їх дуже. Жив Лейба щасливо і в достатку. Село наше було велике, багате, чумацьке, грошенята водилися, та ще й Ромоданівський шлях поруч – от і корчма завжди була повнісінька. А що чумаки все роблять справно і звикли діло доводити до кінця, то й гуляли у корчмі до кінця – аж поки всі гроші пропивали, та ще й кожухи та чоботи жидові залишалися. Це ж про таких співають: «Несу таляра золотого викупить коня вороного».

  Та на Лейбу ніхто зла не тримав, бо годував він смачно, а його горілка була добра та міцна. і коли, бувало, жінка плачучи тягла свого чоловіка з корчми додому і все допитувалась:

  – І чого ж ти, гироде, ту горілку п’єш?!

  То чумак відповідав:

  – П’ю – бо рідка. Була б тверда – то я б її гриз!

  І так Лейба усе багатів і грошики складав, аж тут цариця видала указ про монопольку – щоб ніхто своєю горілкою не торгував, а тільки царською монополькою. Тут у Лейби комерція не пішла, бо з’їдять хлопці на копійку, а вип’ють на карбованець. А карбованець уже не Лейбі, а цариці йде. Ото вже цариця з нашої корчми і забагатіла, – був я у Петербурзі, то бачив, які вона палаци за нашу горілку набудувала.

  Поторгував так Лейба, поторгував – і бачить, що діла не буде, нема гешефту: треба нищечком торгувати своєю горілочкою. Але, як на те, унадився засідатель до корчми із перевірками. День через день у наше село їде, та зразу ж до корчми горілку нюхати – чи Лейба монополькою торгує, чи свою виставляє.

  Як спіймає Лейбу, то штраф накладає, та ще й наїсться від пуза і з собою прихопить. Ото Лейба тільки почує дзвіночок на дузі засідательської брички – зараз кидається свою горілку ховати, та ще й Сару гукне, бо як не встигне – біда. А у засідателя ніс довгий, – все одно знаходить.

  Зовсім не стало Лейбі життя за тим гемонським засідателем. Але ж казав я, що й у цариці такого корчмаря, як наш жид Лейба, немає – таки вигадав він штуку, щоб грошенят заробляти і засідателю не платити. Придумав він лотерею – оголосив, що хто вип’є око горілки (це, хто не знає, велика гранчаста пляшка, трошки менша за літр), з’їсть цілу хлібину, а потім закусить нечищеним оселедцем, та ще й на додачу зжує добрий жмут сіна – той за все це нічого не платить. Але все те – і горілку, і хліб, і оселедець, і сіно – треба з’їсти без помочі рук! А хто щось не доїсть, чи не доп’є, чи рукою притримає – той платить Лейбі втричі більше.

  І почалися у нашій корчмі змагання!

  Що вже дядьки пробували на дурничку в жида виграти! Але – зась! Хто горілку вип’є, то не зможе з’їсти, хто хліб з’їсть, а решту покине, хто рукою мацне притримати – усі Лейбі гроші віддавали.

  Уже і з сусідніх сіл чоловіки про те довідалися – приходили свого пияцького щастя спробувати, та всі корчмареві хитрому втричі платили.

  Хто тільки не пробував – усі програвали. Сидять чумаки та й журяться: невже серед нас немає молодця, щоб у жида виграв? А той тільки сміється та карбованці рахує.

  Аж якось Іван Гиба – чоловік великий і дужий, що Лейбі програв кожуха і новісіньку сорочку, згадав, що на хуторі за Дерижполем живе такий собі Пудик. Як там його насправді звали, ніхто і не пам’ятав. А Пудиком назвали, бо, кажуть, міг він за одним разом пуд з’їсти. До корчми не ходив, бо жінка не пускала, – колись він п’яний з корчми вертав, та заснув на межі, а ноги вклав на межовий камінь. Якраз ішов циган із Сорокотяг у Конелу, та бачить, що добрі чоботи, та давай стягати.

  А Пудик ще й приказує:

  – Добре, жінко, давай роззувай чоловіка, бо щось я втомився, у корчмі п’ючи.

  Так відтоді Пудик до корчми не показувався.

  Розказав Гиба про Пудика, і вирішили чумаки по нього сходити і в корчму привести, бо більш нема кому в корчмаря виграти. Пішли Іван Гиба, та Семен Сорока, та дядько Тимухтей, взяли Пудика за чемери – і як був він у сорочці і штанях, так до корчми і притягли городами, щоб жінка не побачила.

  Стоїть Пудик, низенький, товстенький, сорочка дьогтем вимазана, щоб воші не кусали, а Лейба сміється з нього і на стіл виставляє горілку, хліб, нечищеного оселедця і великий жмут сіна.

  – Ну гляди, – каже, – як з’їси все, то я навіть червінця тобі дам, та ще й дядькам кожухи поверну. А не з’їси – то твої воли заберу, бо ти вже останній, хто тут не був, і взяти у вас уже нічого.

  Пудик наче і не хотів на те приставати, та хлопці змусили. Взяв Пудик зубами пляшку, ліг на шинквас і давай цмулити. А як випив – допався до хліба: спочатку четвертинку, потім третинку, потім півхлібини, а там уже і цілий ум’яв.

  Лейбі лячно стало – де це бачено: їсть, як за себе кидає?! Тут уже і Сара з дітьми виглядає: що це за біда – так і програти недовго!

  А Пудик уже оселедцем по столі возить – тільки луску випльовує! Лейба бачить, що горе йому, та давай Пудика клясти-проклинати, щоб роботу його тяжку перебити:

  – І куди ти його пхаєш, як у мішок?! Що ти його жереш, як свиня? Куди воно тобі дівається? Хіба можна, щоб людина так глитала?!

  Уже і Сара з дітьми Пудика клянуть на чім світ стоїть:

  – А щоб ти вдавився, дурний мужик! А щоб тебе підняло, перекрутило та об землю гепнуло!

  Пудик не слухає та оселедець дотереблює. Уже і хвостика вжував! Лишилося ще сіно. Тут Лейба трошки заспокоївся, бо де це бачено, щоб людина сухе сіно жувала, та ще й такий великий жмут?

  А Пудик дістає з кишені кремінь і кресало – як викреше вогню, як підпалить те сіно! Спалахнуло воно, вмить попелом стало – Пудик тоді його гарненько зі столу язиком злизав!

  Лейба з досади і каже Пудику:

  – Щоб тобі від тої їжі та черево луснуло!

  А Пудик і відповідає:

  – Черево не дерево – далі сорочки не піде!

  Перехитрував-таки Пудик корчмаря, довелося Лейбі віддавати одежу дядькам, а Пудику – червінця.

  Коли б ми так до роботи, як до їжі та гулянки, то багатших за нас не було б на цілому світі! А горілці – цур та пек.

  Як їв – то впрів, а як робив – то змерз!

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)