Сон чи казка (інгуська казка)

***

Сон чи казка (інгуська казка)

Щоб подобрішала ваша душа від доброго, щоб розвеселилася вона від веселого, розповім я вам оцю казку...

Жив в одному аулі горянин-інгуш, а в нього був син. Якось уранці батько виніс на вулицю зерно сушити, а синові наказав пильнувати, аби птиця зерно не розклювала, і пішов У своїх справах. Аж повертається десь опівдні й бачить: син сидить собі та й дрімає, зерно ж, що лежало поряд, так і лежить, а те, що подалі, горобці склювали.

Розсердився батько і будить сина. Хлопець здригнувся й обернувся на голос.

– То оце так ти пильнуєш зерно? – питає батько.

А син відповідає:

– Не міг я зерно пильнувати, бо ж мені довелося ще ходити по доньку падчахову!

– По яку ще доньку? Я тебе нікуди не посилав! – здивувався батько.

Хотів батько дати йому потиличника, але бачить: хлопець і сам чимось здивований.

– Не посилав, це правда, але я сам пішов...

– Ану ж розказуй, як воно усе сталося!

– Ну я ж оце й хочу оповісти...

Сіли вони рядком, і почав син оповідати.

– Коли ти пішов,– почав син,– я сидів-сидів, дивлюся – ніяких горобців та ворон немає. Знайшов я старий бешмет, повісив його на гілляку, щоб відлякував птахів, а сам приліг відпочити. І раптом я опинився на березі річки. Пірнув у неї і став дорослим джигітом. Скупався, виходжу на берег, одягнувся і тільки-тільки зібрався йти – дивлюся: наближається до берега гарненька дівчина із глеком у руці.

Побачила вона мене, підійшла ближче й каже: «Зачекай, джигіте, не йди, я князева донька і хочу порадитися з тобою».

Я зупинився – і ось що розповіла мені ця дівчина: «Один грізний падчах з незліченним військом зазіхає на наші землі. Надіслав він моєму батькові два ножі й сказав угадати, який з них належить простому горянинові, а який – падчахові. І сказав ще той падчах: якщо не буде відповіді, то я сплюндрую вашу землю!.. Зібралися люди з усього аулу, думали-думали, але ніхто відповісти напасникові не міг... Чи не зможеш ти, юначе, зарадити нашому лихові?»

Я подумав і відповів на це князівні так: «Покладіть обидва ножі на вогонь. На ножеві простого горянина з’явиться жир, бо цей ніж був у роботі. А ніж падчаха в роботі не бував,– скільки не грій його, він сухим залишиться. Передай мою пораду батькові, а як ітимеш до річки ізнов – візьми з собою коржів. Бо мені так їсти хочеться».

Пішла дівчина. Опівдні повертається до річки, дістає коржі й каже: «Ти добре порадив про ножі. Але тепер падчах надіслав батькові двох півнів і сказав угадати, який з них старий, а який молодий. Ніхто не знає, як відповісти грізному падчахові».

Я знову-таки подумав і так порадив князівні: «Два дні не давайте півням їсти. А третього дня випустіть їх на вулицю й насипте пшениці. Обидва півні кинуться дзьобати зерно. А ви й придивляйтеся: молодий півень стоятиме головою до вітру, а старий повернеться до вітру хвостом».

Пішла дівчина додому. А я сиджу біля річки, виглядаю її. Аж через три дні вона знову вийшла до річки. «Я зовсім зголоднів, чекаючи на тебе»,– сказав я князівні. А вона мені: «Я, каже, хотіла побачити, як півні

дзьобатимуть зерно. Ти сказав правильно. Падчах вдовольнився з нашої відповіді. Але ж тепер нове лихо спіткало наш край. Грізний падчах прислав моєму батькові залізний стовп і звелів передати: якщо хто-небудь із наших зможе цей стовп підняти однією рукою і влучить через прірву в глек, то він зі своїм військом відступиться од наших кордонів. А якщо ніхто не зуміє цього зробити, то падчах сплюндрує наш край. Усі наші джигіти зібралися, але жоден не в силі підняти отой стовп».– «Гаразд, кажу їй, я підніму залізний стовп однією рукою, перекину його через прірву і влучу в глек. Але спершу нехай князь накаже зарізати бичка й нагодувати мене. Отак і передай йому».

Побігла дівчина додому, а мене просила зачекати, нікуди не йти. Я лишився на березі. Не минуло й години – прибігає князівна: «Сказала я князеві, що знайшла джигіта, який береться залізний стовп однією рукою підняти, через прірву перекинути й у глек улучити, але просить, аби його спершу нагодували. Князь наказав своїм слугам зарізати бичка, засмажити на вогнищі й нагодувати тебе. Ходімо зі мною!»

Я пішов. Мене добре нагодували. Потім показали мені залізний стовп, що його прислав князеві падчах. Я підняв цей стовп однією рукою, перекинув через прірву й улучив у глек. А на тому боці прірви стояв грізний падчах зі своїм військом. Побачив він, які в нашім краю є джигіти, злякався та й відступив зі своїм військом від наших меж...

Тут князь зрадів, похвалив мене й каже: «У грізного падчаха є донька-красуня. Вона гідна стати нареченою такого джигіта, як ти. Йди до падчаха, попроси його віддати за тебе доньку. А ми тобі справимо весілля, якого світ ще не бачив».

Того ж таки дня я й подався в дорогу... Йшов-йшов та й опинився біля великої річки. Дивлюсь: на березі чолов’яга зачерпує воду велетенським ковшем – ну, таким, як діжа,– випиває і кричить, що вмирає від спраги.

«Оце так диво!» – гукнув я. «Хіба це диво? – сказав незнайомець,– Онде джигіт, який залізний стовп через прірву перекинув і влучив у глек,– ото диво!» – «Так це ж я залізний стовп через прірву перекидав, а тепер по доньку падчаха йду. Підеш зі мною по падчахову доньку?» – запитав я чолов’ягу. «Піду,– погодився він,– Тільки ківш води з собою візьму».

Отак пішли ми далі удвох. Ішли та й ішли, аж бачимо: біжить дядько, та так швидко, що лань від нього не втече. Мчить поряд з ланню, рукою її погладжує, а над ним сокіл летить. А взутий дядько у важкі залізні черевики, та ще й до однієї ноги млинове коло прив’язане! «Оце так диво!» – гукнули ми обидва. «Хіба це диво? – відповідає дядько з колом.– Джигіт, який залізний стовп через прірву перекинув і влучив у глек – ото диво!» – «То це ж я залізний стовп через прірву перекидав! – гукнув я йому вслід.– Підеш зі мною по падчахову доньку?» – «Піду,– погодився дядько.– Тільки я й сокола з собою візьму».

Пішли ми вже утрьох. Ішли та й ішли, аж зустрічаємо чоловіка, що прилип вухом до скелі й показує нам: тихо, мовляв!

«Ти що оце робиш?» – запитав я. «Хочу дізнатися, у який бік поповзла змія, що живе за сьомою горою на схід».– «Оце так диво!» – в один голос вигукнули ми утрьох. «Хіба це диво? Онде джигіт, який залізний стовп водноруч через прірву перекинув та ще й у глек влучив – ото таки диво!» – «То це ж я залізний стовп через прірву перекидав,– сказав я йому,– а тепер по падчахову доньку йду. Ходімо з нами!» – «Гаразд!»

Отак нас стало вже четверо. Ішли-ішли та й побачили селянина: ходить по лугу, хапає однією рукою одразу по три стоги сіна і переносить їх з одного місця на друге, а поряд із ним вовк бігає.

«Оце так диво!» – гукнули ми вчотирьох. «Хіба це диво? Онде джигіт, який залізний стовп водноруч підняв, через прірву перекинув та ще й у глек влучив – ото диво!» – відповів селянин. «То це ж я залізний стовп через прірву перекидав,– гукнув я і запитав незнайомого: – Підеш із нами по падчахову доньку?» – «Піду! – охоче погодився він.– Тільки я візьму з собою й вовка, він нам знадобиться».

Тепер нас стало п’ятеро, та ще сокіл і вовк. Ішли та й ішли, аж доки не дійшли до палацу падчаха.

«Куди йдете?» – запитала нас при брамі варта. «По падчахову доньку»,– відповів я.

Сон чи казка (інгуська казка)

Тоді вартові випустили з клітки бойового півня і сказали: «Далі й кроку не ступите, якщо його не переможете! Чи є у вас бойовий півень?» – «Півня нема, але є сокіл»,– гукнув я і випустив до бою сокола.

Налетів сокіл на півня, все пір’я повисмикував і заклював його.

Пішли ми далі. А далі – друга брама і біля неї знову варта: «Куди йдете?» – «По падчахову доньку!»

Начальник варти спустив з ланцюга собаку й гукнув: «Далі й кроку не ступите, якщо ваш собака нашого не переможе!» – «Собаки в нас нема, зате є вовк!» – гукнув я і випустив вовка. Налетів вовк на собаку, вчепився у загривок і давай тріпати сюди-туди. Собака ледь вирвався і втік. Варта мусила дати нам дорогу... Йдемо, аж дивимося: уже будиночок для нас приготували. Слуги стіл накривають, із куховарні наїдки виносять.

«Послухай-но, Пильне Вухо, про що вони на куховарні говорять?» – сказав я тому чоловікові, що слухав, як змія за сьомою горою повзла.

Той прислухався та й каже: «Падчах наказує у їжу нам отрути підмішати».

Нарешті слуги поприносили всі наїдки, але ми сказали: «Передайте падчахові нашу подяку, але їсти нам не хочеться».

Слуги пішли, а ми полягали спати. Та щойно ми задрімали, як хатинка наповнилася димом. Скочив я, виглянув у віконце й бачу: біля всіх дверей, біля всіх вікон купи хмизу палають. «Так он воно що! – здогадалися ми.– Падчах нас надумав спалити!»

«Ти приніс із собою ківш води, загаси вогонь»,– попросив я чолов’ягу, який пив велетенським ковшем воду біля річки і все кричав, що вмирає від спраги. Чолов’яга тут же перевернув свій ківш – і вогонь одразу погас.

Ми знов полягали. Але й на цей раз заснути не вдалося. Зі всіх вікон ринула потоками на нас вода. «Тепер нас утопити збираються»,– здогадалися ми.

«Перенеси нашу хатинку на сухе місце»,– попросив я того селянина, що переносив на лузі по три стоги сіна за раз.

Той вискочив, підхопив хатину й переніс на пагорбок.

Уранці прийшов падчахів слуга.

«Падчах сказав,– передав нам він,– що віддасть тобі доньку, якщо хтось із вас випередить чаклунку, яка живе при дворі падчаха».

Привели чаклунку. Поряд з нею став дядько, що в залізних черевиках з млиновим колом поряд із ланню бігав. Зняв він свої черевики, відв’язав коло. Падчахів слуга подав знак – і почалися перегони, помчали скорохід та чаклунка – та так хутко, що одразу зникли за обрієм.

«Послухай-но, Пильне Вухо, що там діється»,– попросив я того, що слухав, як змія за сьомою горою повзе.

Той приклався до землі та й каже: «Чаклунка вже чимчикує назад, а товариш наш лежить за сьомою горою. Певне, вона чимось відьмацьким приспала його».

Озирнувся я на всі боки. Бачу: біля палацу залізний стовп. Схопив його й питаю: «Як же розбудити його?» – «А треба в дерево вдарити, яке стоїть поряд із ним,– він одразу скочить на рівні!»

Я кинув залізний стовп простісінько в те дерево і розколов його. Наш бігун одразу ж прокинувся і давай наздоганяти чаклунку. Наздогнав її на третій горі, штовхнув у прірву, а сам прибіг до палацу.

Побачив падчах, що його переможено, визирнув у вікно й гукнув: «Візьми мою доньку й забирайся геть!» Узяли ми падчахову доньку та й повернулися додому...

– От бачиш, скільки справ у мене було, хіба я міг за якимись там горобцями ганятися? – сказав син, звертаючись до батька.

– Зерно бачу, тебе бачу, а от падчахової доньки і твоїх приятелів щось не видко. Де ж вони? – запитав батько.

Син роззирнувся навсібіч. І справді – нікого не було. І тоді він подумав-подумав та й каже:

– А все інше, напевне, мені уві сні привиділось...

* Падчах – падишах, володар, король у країнах сходу.

Будь ласка, залиште свій відгук!

grin LOL cheese smile wink smirk rolleyes confused surprised big surprise tongue laugh tongue rolleye tongue wink raspberry blank stare long face ohh grrr gulp oh oh downer red face sick shut eye hmmm mad angry zipper kiss shock cool smile cool smirk cool grin cool hmm cool mad cool cheese vampire snake excaim question

Відгук буде опублікований після перевірки модератором :)

Ви можете увійти під своїм логіном або зареєструватися на сайті.

(обов'язково)