Гордо здіймається над широкою рікою Буною й містом Шкодрою стара фортеця Розафа. Хто поклав перший камінь у її фундамент – ніхто вже й не знає. Її історія губиться в тумані іллірійської давнини, поміж легенд стародавніх мешканців тих країв.
Є лише одне, що відомо напевне: колись ці землі належали лівадам, потім – ардіанам, могутнім іллірійським племенам. Тоді все Адріатичне узбережжя аж до шумного Тергеста (нинішнього Трієста) було іллірійським. Потім прийшли римляни, за ними – слов’яни, нормани, венеціанці, турки й інші чужинці. Століттями виснажені пагорби під стінами Розафи та самі міцні стіни вбирали в себе потоки крові тих, хто штурмував фортецю, і тих, хто її обороняв. Чужинці йшли й приходили, а наш народ стояв міцно на цій іллірійській землі.
Із будівництвом Розафи пов’язана гарна, але сумна легенда, що дійшла до нас із далекої давнини.
Ось що вона розповідає:
"Над річкою Буною повис туман і накрив все навкруги. Стояв той туман три дні й три ночі. По закінченні третього дня подув легкий вітерець і підняв туман угору – туди, на пагорби Валдонуза. Там, на вершечку, працювали троє братів: вони зводили фортецю. Та щоразу – як вдень піднімали мур, так вночі він руйнувався; ніяк не могли вони довести стіну до кінця.
Минав повз дорогу добрий старець і побажав:
– Хай спориться ваша праця, браття!
– Нехай буде тобі добра відплата, добрий старче! – відповіли брати. – Але скажи: де ти бачиш нашу працю? Ми вдень будували, а вночі все сиплеться. Може, даси нам пораду – що слід зробити, щоб стіни стояли міцно?
– Я знаю, – мовив старець, – але буде мені гріх, якщо скажу це просто так.
– Хай гріх ліже на наших головах, – схлипнули брати, – ми готові на все, аби фортеця стійко стояла.
Добрий старець трохи подумав і спитав:
– Ви одружені, сміливці? Чи є у кожного з вас жінка?
– Ми одружені, – відповіли вони. – У кожного є дружина.
– Тоді дайте клятву один одному: нікому, навіть своїм жінкам, не розповідати те, що я скажу. Завтра прийде до вас молода й принесе їжу – візьміть її й замуруйте живцем у стіну фортеці. Тоді ви побачите: мур підніметься й стоятиме вічно.
Після тих слів старець подався далі – і зник так само несподівано, як і з’явився.
Та старший брат порушив обіцянку: розповів усе своїй жінці й наказав їй не приходити наступного дня. І середній брат не втримався – він теж усе розказав дружині. Лишень наймолодший брат залишився вірним слову: нічого не говорив удома, не піднімав теми.
Ранком троє братів зібралися і пішли до роботи. Молоти били по каменю, серця калаталися, мур піднімався...
Матір синів, що залишилася вдома, нічого не знала. Вона каже старшій норовистій невістці:
– Дочка моя старша, майстри просять хліба й води, просять глек вина.
– Ой, мамо, – відказала старша, – я сьогодні погано почуваюся, не зможу піти.
Матір іде до середньої:
– Дочка моя середня, майстри хочуть хліба й води, глек вина.
– Ох, мамо, – каже середня, – я сьогодні йду в гості до родичів, тож не зможу.
Нарешті матір звертається до наймолодшої:
– Дочка моя наймолодша, майстри просять хліба й води, глек вина.
Молодша, притопнувши ногою, питає:
– Чого бажаєш, мамо?
– Йди, доню, – мовить мати, – я пригляну за твоїм маля, не дам йому плакати.
Наймолодша невістка, ласкава й добра, бере хліб і воду, глек вина, цілує свого сина в обидві щічки й іде до підніжжя Валдонуза, де працюють три брати.
– Хай спориться ваша праця, майстри! – каже вона, підходячи.
Та коли наймолодший брат помітив дружину, молот випав у нього з рук, і він заволав, глянувши на каміння й на стіну.
– Що з тобою, чоловіче мій? – питає жінка. – Чого ти так кличеш до каміння?
– Ох, – відповідає старший брат, – видно, з невдалого дня ти народилася, невістко. Ми дали клятву один одному: замурувати живцем ту, що прийде сюди.
– Нехай буде так, – каже жінка, – але прошу: коли замуруєте мене, залиште зовні праве око, праву руку, праву ногу й праву частину грудей. У мене є маленький син. Коли він завизькне, я зможу побачити його одним оком, пригорнути однією рукою, покачати люльку правою ногою і приложити його до правої груді. Молоко в мене віддасться, фортеця стане міцною, а мій син виросте відважним, стане королем і пануватиме.
Брати виконали її прохання: замурували наймолодшу у підмурівок фортеці, лишивши невелику частину тіла відкритою, як просила. І сталося диво: стіни піднялись високо й більше не обсипалися. Каміння довкола й досі вологе, покрите мохом – то материнські сльози по синові досі стікають.
А син виріс, боровся й здобув собі славу. І довго ще люди співали про ту жінку, що пожертвувала собою заради міцної фортеці й заради майбутнього свого сина".