Анні-Лізі було вже цілих сім років, але її і близько не підпускали до батьківського саду. Тому, що неподалік жив великий ведмідь, якого всі боялися, навіть мама, хоч вона була не з боязких.
Є на світі ведмеді добрі: їдять тільки ягоди, горіхи і мед. Але цей ведмідь був не такий. Він зачіпав і корів, і овець, і кіз, а міг зачепити і людину, якщо та, на свою біду, раптом зустрінеться з ним. Може, він не завжди був такий жорстокий, може, це люди зробили ведмедя злим, отруїли його життя списами і рушницями, рогачками і вовчими ямами. Хто його знає! Але правда лише те, що через цього ведмедя Анна-Ліза змушена була сидіти вдома. І тому вона була страшенно зла на медведя.
– А яке воно на вигляд, це страховисько? – запитала вона маму.
– У ведмедя довгі гострі зуби і кудлата шерсть, а хвіст і на хвіст не схожий – якийсь маленький обрубок замість хвоста. У нього чотири лапи, але іноді він ходить тільки на двох. Паща червона, а сам він чорний, якими бувають вуглярі (вугляр – робітник, що займається випалюванням деревного вугілля), поки не змиють з себе сажу.
– Ух ти! – здивувалася Анна-Ліза.
Вона бачила, яким приходить з лісу, де палять в ямі деревне вугілля, її батько: чорний, страшний і зовсім на себе не схожий. Але варто було батькові, вмитися, і він знову ставав красивим і рідним – кращим другом мами і Анни-Лізи.
І тому вона запитала:
– Чому ж тоді цей Мишко не миється?
– Уяви собі, він миється. Але це не допомагає, від цього він красивішим не стає. І все через те, що він злий.
«Ой, ой, – подумала Анна-Ліза, – хоч би мені ніколи не зустрітися з Мишком». І вона стала розпитувати маму, чи є в лісі добрі звірі.
– Звичайно, є, – відповіла мама.
І стала розповідати доньці про всіх крихітних комах в лісі і про черв’яків, яких не можна ображати, якщо хочеш бути добрим.
– Дійсно? – запитала Анна-Ліза. – Тоді я не стану їх ображати.
Мама розповіла їй і про птахів, які чудово співають, і про веселу білочку, яка радісно махає своїм пухнастим хвостиком. Але якщо смикнути білочку за хвостик, вона може дуже сильно засмутитися.
– Дійсно? – повторила Анна-Ліза. – Тоді я не стану смикати її за хвостик.
Мама розповіла їй і про лиса Міккеля, який так нахабно і зверхньо тримається з зайцем, а людей боїться. І про зайця, такого спритного і моторного та такого смачного, коли він потрапляє в казанок.
– Ням, ням, як смачно, – сказала Анна-Ліза і облизалася. Вона була справжньою маленькою гурманкою.
Одного разу мамі треба було піти в місто – купити черевички для Анни-Лізи. Перш ніж вирушити в дорогу, вона приготувала три канапки.
– Канапки вгамують твій голод, – сказала мама. – А якщо ти будеш голодна, можеш піти в сад і зірвати красиве яблуко, яке висить на найнижчій гілці.
«Не наїмся я досхочу трьома канапками, – подумала Анна-Ліза. – Адже мені дозволили вийти в сад і зірвати красиве яблуко». Вона вийшла на ганок і озирнулась по сторонам. Але Мишка-Ведмедя вона так і не побачила. «Нікого тут немає», – подумала Анна-Ліза і побігла до яблуньки. Яке ж гарне було яблуко на найнижчій гілці! Міцне, як маленька ріпка, з одного боку – червоне, з іншого – золотисте, таке соковите і солодке, що у дівчинки слинка потекла.
Але тільки вона з апетитом відкусила найперший шматок, як побачила незнайому малявку, яка, звиваючись, виповзла з землі. Анна-Ліза зовсім не злякалася. У неї лише трішки зблідло обличчя. І вона запитала:
– А ти хто такий?
– О, я всього лише бідний маленький черв’ячок, – відповіла малявка. – І виліз я, щоб роздобути собі їжу і дах.
– Бідолаха, – пошкодувала його Анна-Ліза. – Хочеш покуштувати моє яблуко?
– Дякую за частування, – відповів черв’як.
Ганна-Ліза простягнула йому яблуко, але не встигла вона отямитись, як черв’ячок швидко забрався всередину, чим неабияк зіпсував їй настрій.
– Спасибі тобі, Анна-Ліза, – подякував, влаштувавшись в яблуку, черв’як. – Тепер у мене до кінця моїх днів є дах і їжа. Постав мій будиночок обережно на землю і йди прямо стежкою і ти прийдеш до горіхового дерева. Передай йому від мене привіт, і воно дозволить тобі наїстися досхочу горіхів!
Робити нічого! У Анни-Лізи від голоду звело її маленький животик. А черв’ячок зіпсував яблуко. Їй треба було пройти стежкою до ліщини. І ось вона вже там.
– Доброго дня горіхове дерево, – сказала Анна-Ліза і ввічливо вклонилася, – я повинна передати тобі величезний привіт від черв’ячка і запитати, чи можу я поласувати твоїми горіхами.
– Будь ласка, – прошелестіло дерево і трохи опустило гілки, щоб Анна-Ліза змогла дотягнутися до горіхів. Анна-Ліза припідняла свій фартушок і наповнила його великими, гарними, коричневими горіхами. Подякувавши горіховому дерево за доброту, вона вже зібралася повернутись додому зі своєю здобиччю, як раптом щось зашипіло в ліщині: Рітч, чить, чить, чить. І на гілці зовсім поруч з нею опинилося якесь руденьке волохате звірятко, яке гнівно помахувало своїм пишним хвостиком.
Анна-Ліза зовсім не злякалася, зовсім, зовсім, у неї тільки сльози виступили на очах. У звірятка були довгі, гострі зубки, так що це цілком міг би бути ведмідь. І тому голос Ганни-Лізи затремтів, коли вона запитала:
– А-а-а ти-и хто такий?
– Я – білочка, господиня цієї ліщині. І я вилізла з дупла, щоб позбирати горіхи. А ти хто така?
– А я Анна-Ліза, а мої господарі – мама з татом. І я теж вийшла з дому за горіхами.
– Я тобі покажу, як збирати мої горіхи, – прошипіла білка і боляче вкусила Анну-Лізу за руку.
– Ой, ой, ой! – Анна-Ліза опустила фартух, і горіхи посипалися на землю.
– Забирайся геть звідси! – закричала білка.
Анна-Ліза заплакала і втекла. Вона бігла, бігла, сама не знаючи куди – аби подалі від горіхового дерева. Коли ж вона зупинилася і витерла сльози, то побачила, що вся земля під ногами була червоною від великої стиглої суниці.
«Яке чудове місце!» – подумала Анна-Ліза.
Вона вже наповнила фартух ягодами і вже зібралася повертатися додому, як раптом почула, що хтось барабанить по землі! Та так чітко! І зовсім поруч побачила вона звіра, який був набагато більший за білку. Він стояв на задніх лапках, у нього були довгі гострі зуби і короткий хвіст. «Якщо це не ведмідь, то дуже на нього схожий», – подумала Анна-Ліза. І, цокотячи зубами, запитала:
– Т-ти хто, ти-хто, та-а-к-кий?
– Я – заєць, – відповів звір і став ворушити своїми довгими вухами, вітаючи дівчинку. – А ти думала, я хто?
– Я думала, ти – ведмідь, – сказала Анна-Ліза.
Заєць так і покотився зі сміху! І він реготав, реготав, поки у нього не тріснула губа. Дивлячись на нього, розсміялася і Анна-Ліза. Випустила з рук поділ фартуха, і червоні ягоди дощем посипалися на землю. Мить – і заєць вже тут як тут, взяв та й з’їв всі ягоди.
– Що ж я буду їсти? – засмутилася Анна-Ліза. – Адже я теж голодна.
– А у тебе що, вдома нема що їсти? – запитав заєць.
– У мене є три канапки, але я хотіла чогось смачненького на закуску, – відповіла Анна-Ліза.
– Я знаю, як тобі допомогти, – сказав заєць. – Якщо ти пройдеш трохи далі в лісову гущавину, ти зустрінеш маму-козу. Вона варить смачний сир. Він дуже солодкий і смачний
– Ням ням, як смачно! – прицмокнула Анна-Ліза. – Сир – моя сама улюблена їжа.
І, потиснувши лапку доброму зайцю, вона попросила пробачити її за те, що прийняла його за злого ведмедя.
– Занадто велика честь для мене,– прошепелявив заєць своєї роздвоєною губою. – Але пам’ятай, будь дуже ввічлива з мамою-козою. Вона дуже вразлива.
Анна-Ліза пообіцяла бути ввічливою. А заєць, поворухнувши вухами, довгими стрибками кинувся геть. Анна-Ліза все далі і далі йшла в лісову гущавину. Її животик зводило від голоду, адже черв’ячок зіпсував її яблуко, білка не дала горіхів, а заєць з’їв ягоди.
«До чого важко жити на світі!– подумала Анна-Ліза. – Але якщо я знайду великий шматок сиру, то мій животик дуже зрадіє!»
– Ме-е-е-е-е, – почула вона біля самого вуха і побачила козу.
Тут Анна-Ліза забула все, про що попереджав її заєць. Вона не привіталася, не вклонилася, не попросила ввічливо у кози сиру, вона відразу закричала:
– Сиру, сиру, дай мені скоріше сиру, та побільше!
А їй не варто було так говорити.
– Ме-е-е сир, ме-е-е сир! – замекали коза. – Сама ти ме-е-е сир!
І, наставивши свої жахливі роги на голодний животик Анни-Лізи, сердито буцнула її. Ось тобі і сир!
Сидить Анна-Ліза в лісі, зітхає, потирає свій животик.
– Ой-ой-ой, скільки неприємностей! – зітхнула Анна-Ліза. – Черв’ячок обдурив мене, білка вкусила, заєць знов обдурив, а коза буцнула. А що би було, якби я зустріла в лісі самого злючого ведмедя?
Тут в лісі все захрумтіло, гілки затріщали, і з лісової імли вийшла висока чорна постать. Вона йшла прямо, як людина, і була схожа на вугляра, поки він не змиє з себе сажу.
«Ведмідь», – подумала Анна-Ліза.
Вона так злякалася, що не могла а ні слова вимовити, а ні пальцем поворухнути. Вона тільки повними жаху очима дивилася на страшну фігуру. Напевно, це розлютило звіра, і, як їй здалося, він роззявив пащу і висунув довгий червоний язик.
– Мама, мама, ведмідь! – закричала Анна-Ліза і кинулася бігти.
Тук-тук-тук! – застукотіли її черевички.
Але чорна фігура, здивовано дивлячись їй услід, вигукнула:
– Гей ти, дурне дівчисько, ніякої я не ведмідь! Я Ганс і йду прямо з вугільних ям в лісі.
Однак Анна-Ліза не чула його слів, вона мчала стрімголов, не звертаючи уваги, що ліс стає все густішим і темнішим. Вона вже зрозуміла, що дорога не приведе її додому, до мами. Але вона знала, що далеко-далеко, в лісовій гущавині, є яма, де її батько-вугляр випалює деревне вугілля. Туди вона і хотіла добігти. Хатина батька була складена із прутів, гілок і жердин, так що Анна-Ліза могла там і переночувати. Тоді, батько проведе її вранці додому.
– Ой-ой-ой-ой! – Тепер вона вже не думала про те, що хоче їсти і пити. Їй би тільки дістатися до батьківської хатини!
А що це таке? Хіба це не хатина із прутиків і жердин притулилася до сосни? І хіба не сидить на землі перед хатиною величезний чорний старий? До чого ж він негарний, значить, це не татко. Тоді це, мабуть, якийсь інший робітник, адже їх так багато в лісі.
Анна-Ліза кинулася прямо в обійми старого і закричала:
– Милий, добрий, хороший, спаси мене від ведмедя, спаси мене від ведмедя!
– Хто ти? – пробурчав старий.
– Я – мамина і татова Анна-Ліза.
– А як ти думаєш, хто я?
– А ти, мабуть, робітник який випалює деревне вугілля.
– Ти так думаєш, – сказав старий. – Але ти повинна знати…
Виявляється, Анна-Ліза опинилася в обіймах у самого Ведмедя.
– Ходімо до моєї жінки, – зніяковіло пробурмотів Мишко. Він взяв Анну-Лізу на руки і заніс в хатину, де бавилися два ведмедика, а сама ж пані Ведмедиця стояла в кутку і готувала вечерю з горіхів і меду.
– Хто це з тобою, батьку? – пробурчала вона.
– О, це всього лише маленька дівчинка, яка стрибнула прямо до мене в обійми. Вона така легка, зовсім порожня від голоду, так що краще всього, якщо ти даси їй поїсти.
Анні-Лізі дали і горіхів, і меду, і ягід. Вона наїлася так, що мало не луснула. А потім оглянула кімнату.
– У вас тут дуже затишно, – сказала вона, – але якби мама була тут, вона б прибрала трохи краще.
– Що це таке – «прибирати»? – запитала пані Ведмедиця.
– А ось зараз, пані, побачите, – пообіцяла Анна-Ліза.
І вона стала підмітати і прибирати в хатині так, як мама підмітала і прибирала у них вдома. Обидва малюки-ведмедики припинили вовтузитись і, засунувши лапки в пащу, з подивом дивилися на Анну-Лізу. А вона тільки й робила, що ганяла їх з одного місця на інше.
– Не плутайтесь під ногами, хлопці! Якщо не можете допомогти, так принаймні не крутіться під ногами. Марш звідси!
І ведмежата слухняно переступали з місця на місце. Ну і почали поважати ж вони Анну-Лізу! А матінка Ведмедиця, сплеснувши лапами, пробурмотіла:
– Ніколи в житті не бачила такої працьовитої дівчинки. Я думаю, ми залишимо її у себе. Як по-твоєму, батьку?
– Нізащо! – сказала Анна-Ліза. – Тому що мені потрібно додому, до мами, та чим швидше. Але раз ви, пані, так смачно нагодували мене, я теж хочу, хоча б трошки вам допомогти. Вибачте, якщо я запитаю вас, але ви, пані, ніколи не миєте своїх хлопчаків?
– Кожен день, – ображено пробурмотіла матінка Ведмедиця.
– Тоді, мабуть, у пані немає справжньої вправності для такої роботи, – сказала Анна-Ліза. – Ідіть за мною, хлопці, і я зроблю з вас людей.
І, взявши ведмежат за вуха, вона потягнула їх за собою до лісового джерела.
– Які дивовижні у вас рильця! Можна подумати, що ви поросята, – засміялася Анна-Ліза.
Ведмедики страшно засоромилися і не знали, що відповісти. Але, коли Ганна-Ліза намочила свій фартух у воді і стала терти їх щосили, ведмежата заплакали:
– Так наша мама ніколи не робить, так мама ніколи не робить.
– Як же вона робить?
– Вона облизує нас.
– Ну що я говорила! – вигукнула Анна-Ліза. – Ви – справжні поросята. Скільки вас не три – ви біліше не стаєте.
І тут їй раптово спало на думку, що мама говорила про ведмедя. Як не мий ведмедя, він від цього біліший не стане. Анна-Ліза не злякалася, ні, вона зовсім не злякалася. У неї тільки злегка підкосилися ноги. Вона викрутила свій мокрий фартух і попрямувала до хатини.
– А тепер я піду додому, – сказала вона.
– Тоді нам, треба провести тебе, – пробурмотів пан Ведмідь. – А то може прийти ведмідь і затягнути тебе в свій барліг.
І тут він почав реготати, і бурмотіти, і підштовхувати свою стару в бік. «Ні, ведмідь не може бути таким веселим», – подумала Анна-Ліза і, заспокоївшись, простягнула руку і подякувала господарям за гостинність. А потім з татом Ведмедем з одного боку, з матінкою Ведмедицею – з іншого і з двома ведмежатами, що йшли, не відстаючи, позаду, Анна-Ліза йшла додому. Але при вигляді цієї дивної компанії всі втікали – і люди, і звірі.
– Чому всі тікають від нас? – запитала здивовано Анна-Ліза.
– Це, мабуть, тому, що у тебе такий хоробрий вигляд, – відповів татко Ведмідь.
– Подумати тільки, – зашарілася Анна-Ліза. – Я ніколи раніше за собою цього не помічала.
Почувши це, тато Ведмідь знову розреготався, аж затрясся весь від сміху, навіть йти далі не міг, так розвеселився. Однак мамі було не до сміху, коли вона побачила, як все ведмеже сімейство, перевалюючись, рухається до її дому. Вона тільки недавно повернулася і, не знайшовши Анну-Лізу в будинку, пішла шукати її в саду. І тут вона побачила Анну-Лізу між двома величезними ведмедями, а за її спиною – двох ведмежат, які бавилися, штовхаючи і кусаючи один одного за вуха.
– Мама, мама! – закричала Анна-Ліза. – Хоч ти не тікай від мене. Я ж тільки маленька Анна-Ліза.
– Швидше, дитино! – вигукнула мати. – Біжи швидше, поки ведмеді не з’їли тебе!
Але думаєте, Анна-Ліза побігла? Ні, анітрохи, вона застигла на місці і великими очима дивилася то на ведмедя, то на ведмедицю. І раптом вигукнула:
– А я думала, чому з цих хлопчаків неможливо зробити людей. Соромся, старий Мишко, ти обдурив мене! Чому ти не сказав, що ти ведмідь?
Тут Мишко почухав себе за вухом, вигляд у нього був вкрай зніяковілий:
– Ти так безстрашно кинулася до мене. І мені не хотілося лякати тебе. Ну а тепер, якщо про нас всі дізналися, краще нам, мабуть, піти назад до лісу.
– І не думай! – вигукнула Анна-Ліза. – Ви запросили мене на горіхи і мед, а я запрошую вас на три канапки. Мамуся, напевно, пригостить нас кавою.
Що мамі залишалося робити? Їй, мабуть, треба було лише радіти, що ведмеді виявилися так добрі до її Анни-Лізи. Але їй не хотілося тиснути їм лапи, і тому вона сховала руки під фартух, вклонилася і запитала, чи не будуть панове такі люб’язні увійти в будинок. Ведмеді завагались. І може, вони так і простояли б до сьогоднішнього дня вагаючись, якби Анна-Ліза не штовхнула ведмежат і вони не побігли стрімголов в будинок. Вагатися вже було нічого.
Коли прийшов вечір, ведмеді вирушили додому, а Анна-Ліза вже лежала в своєму ліжку і сказала:
– Слухай, мама, як ти думаєш, люди розбігалися і ховалися від мене? Чи від ведмедів?
– Звичайно від ведмедів, – відповіла мама.
– Ой ой! – засміялася Анна-Ліза. – До чого ж люди боягузливі!
І з цими словами заснула.