У великому лісі жила маленька Мишка. Одного сонячного ранку, вона висунула з нірки свого носика, і почала принюхуватися, чи немає, часом, десь поблизу Лисички, якої Мишка дуже боялася.
Поблизу нікого не було, і Мишка, полегшено зітхнувши, вилізла з нірки. Вона потягнулася лапками до сонечка, роблячи зарядку. Потім п’ять разів присіла, десять підстрибнула, поплескала в долоньки і полоскотала себе хвостиком за вушка.
Та тільки-но вона хотіла вмитися крапелькою роси, як позаду щось тріснуло:
– Трісь!
– Ой! – підстрибнула Мишка, – Лисиця! Це вона чатує на мене! – запищала вона і кинулась навтьоки.
Мишка бігла дуже швидко, перестрибуючи через гілки, шишки й жолуді.
Біжить, дивиться: Зайчик під кущем сидить.
– Ой! – на бігу закричала до нього Мишка. – Допоможи від Лисиці втекти! Женеться за мною, з’їсти хоче!
Зайцю повторювати не треба. Дременув, біжить, куди очі дивляться. Мишка не відстає, пищить, підстрибуючи.
Звірі на них дивляться, дивуються:
– Що сталося?! Куди поспішаєте?! – питають.
А Мишка із Зайцем не зважають, біжать, дороги не розбираючи.
Проминули й Лисячу нірку. А Лисичка прокинулася від такого гамору, виглядає з нірки й думає:
– Куди це Заєць із Мишкою біжать? Чи, може спортивні змагання влаштували? – та й далі спить.
А Заєць з Мишею вже з сил вибились. Упали на галявині. Лежать, відхекуючись.
Посходились до них звірі, питають:
– Що сталося?!
– Ой!… та… за нами… Лисиця женеться…
Озирнулися звірі. Нікого немає, тихо в лісі, гарно. Тай давай сміятися з боягузів.
А ті побачили, що дарма злякалися й собі реготатися почали. Та аж по землі качаються від сміху.
А потім звірі ще й пісеньку про них склали:
Бігла Мишка через гай,
Каже Зайцю: Помагай!
Помагай мені тікать,
Щоб Лисиці не догнать!
Заєць й собі дременув,
Вуха до хвоста пригнув,
І старається, біжить,
Мишка поруч з ним пищить.
І біжать вони удвох,
В лісі став переполох,
А Лисиця собі спить
І нікуди не біжить!
Отож, і ти – нічого не бійся, я краще візьми, та й засмійся!